«Тоді чому йдеш? Побудь іще».
«Уже пізно, мені треба додому, – протягом кількох секунд Рута зважувала, чи стала б за тих умов просити його відвезти її додому, але махнула рукою. Яка, блін, різниця? – Я викличу таксі».
Хлопець розчаровано блимнув очима.
«Усе гаразд?»
У неї боліла голова від випитого, її нудило від нестерпної задухи, власне, нудило від самої його присутності, проте Рута збрехала:
«Так».
«Точно?»
«Кажу ж: усе добре».
«Ходи, проведу тебе».
Дівчина хотіла відмовитися, але пригадала, як злісно витріщалася на неї вахтерка у вестибюлі, й кивнула:
«Окей».
Лара махнув чуприною у відповідь і підвівся.
Спустившись на перший поверх, вони ступили на ґанок гуртожитку. Рута викликала таксі й, диктуючи операторці адресу, краєм ока стежила за Ларою. Хлопець із підозрілим здивуванням розглядав її обличчя. Його очі похмуро зблискували й немовби вишукували беззахисні точки на її тілі. Начеб він розумів, що цього всього не повинно бути. Це неправильно, не за сценарієм. Прибравши телефон від вуха, Рута відвернулася та ненароком уперлася поглядом у Ларин універсал. Шкіру миттєво пробрало морозом. «Мерседес» стояв віддалік, майже невидимий в опівнічній темряві, і здавався їй живою істотою, мовчазним монстром, що причаївся та пильнує за нею із засідки.
Хвилину вони мовчали.
«Це через твого батька?» – зрештою запитав хлопець.
Рута спрямувала на нього погляд.
«Що?» – і тільки потім згадала, що розповідала йому про сварку з батьком.
«Ти маєш повернутися додому, бо буде ще гірше?»
Дівчина здригнулася. Насупившись, замислилася, але так і не змогла пояснити собі, чому Ларині слова аж так зрезонували із чимось усередині неї. На мить у нутрощах скинув голову страх: що вона робить? А раптом буде ще гірше? Що, як вона справді може змінювати минуле вві сні й зараз із гуркотом перекине життя на нові рейки, які якось зовсім незбагненно приведуть до ще більшої катастрофи? Але ні. Ні! Рута аж головою потрусила. Ну яка зміна минулого? І тоді, невпевнено видихнувши, вона промимрила:
«Так. Це через батька».