Рута вимкнула світло, роздяглася та лягла на ліжко.
Одначе швидко заснути не вдалося. Вона почувалася цілковитою ідіоткою. На якусь мить вона так повірила в дурнувату вигадку про здатність переписати минуле, що відчула справжнє розчарування, виявивши, що все залишилося без змін. І це дошкуляло найдужче. Рута ніяк не могла заспокоїтися: це ж треба було так себе накрутити! Дурепа! А якби «реальність» (дівчина навіть у думках поставила довкола слова лапки) змінилася, що вона робила б тоді? Раділа б, святкуючи власне божевілля? Розбудила б маму, щоб похвалитися: щойно вві сні вона одним махом владнала всі свої проблеми?
Угамувавшись, Рута вирішила, що не все так погано. Вона сумнівається. Усвідомлює, що стіни в її кімнаті не мали би бути чорними, але оскільки вони таки чорні, то спогади про сіро-блакитні шпалери хибні, і саме цим, а не ефемерною здатністю змінювати минуле, слід перейматися. Рута читала, що непорушна впевненість у власному психічному здоров’ї і є можливою ознакою божевілля. Вона ж, навпаки, розуміє, що після невдалої спроби суїциду в неї на горищі не все гаразд, а отже… ну, це хоча б щось. Принаймні краще, ніж якби вона з вереском лізла на стіни, лютуючи через те, що черговий усвідомлений сон не втілився в життя.
Заснула Рута аж перед світанком. Міцним сном без сновидінь.
44
Рута знову заспала. І спала б щонайменше до полудня, якби невдовзі по одинадцятій її не розбудило настирливе гудіння смартфона.
Дівчина насилу продерла очі. Кілька секунд, закинувши голову, вглядалась у плями жовтавого світла у вікні, потім навпомацки відшукала телефон і подивилася на екран. Номер був невідомий: +380 97 149 2000. Рута сіла на ліжку, а тоді прийняла виклик.
– Руто?
Чоловік. Чи хлопець. Голос боязко-зраділий і трохи здивований (схоже, він уже втратив надію, що дівчина відповість).
– Так.
– Привіт.
І ще: вона вже нібито десь чула цей голос.
– Хто це?
З динаміка долинуло нервове покашлювання.
– Це Тимофій Русецький. – Пауза. – Лікар з міської лікарні. Анестезіолог. Пригадуєте? Ви пам’ятаєте мене?
Дівчина насупилась іще дужче. Звісно, вона пам’ятала. І їй не сподобалося звертання на «ви». Воно взагалі могло б видатися знущальним, якби не дзвінкі, заледве не перелякані нотки в голосі Русецького. Рута несамохіть випростала спину.
– Чого вам треба? – її голос став непривітним і сухим.
– Нічого, – хлопець знову збентежено покахикав. – Вирішив зателефонувати. Е-е. Запитати, як ви.
Рута ошелешено блимнула очима. Запитати, як вона? Йому нема чим зайнятися? Дівчина спочатку не відповіла, але потім їй дещо спало на гадку, тож вона запитала:
– Звідки у вас номер мого мобільного?