– Узяв у реєстратурі, – пояснив Тимофій. – З вашої реєстраційної картки.
– М… І що?
Рута геть розгубилася. Навіщо він телефонує? Русецький немовби прочитав її думки.
– Я просто подумав, ми не зовсім… тобто ми трохи неправильно почали… ем-м… – телефон доносив до неї невиразне, наче п’яне, бурмотання, – я був трохи нечемним, коли ми познайомилися.
– Ми не знайомилися, – відрубала Рута.
– Так! Я знаю! Маю на увазі, коли ви прокинулися. Я не хотів грубити. Просто ви, е-е, дуже молода. Тобто я знаю вашу маму, і мені справді було б жаль ваших батьків. Ну, й вас було б жаль, якби… – чергове судомне покашлювання, – скажімо так, сталося непоправне.
– Чого вам треба? – повторила дівчина.
– Я хочу загладити свою провину.
– Загладити провину? – звела брови Рута.
– Ага.
– Як?
– Як? – дурнувато перепитав він.
– Так. Скажіть мені, як ви хочете загладити свою провину.
– Ну, я… я… ми… могли б, м-м, с’сходити кудись… – Він уривчасто зітхнув і закінчив фразу промовистим мовчанням.
На Рутиному обличчі застигла така гримаса, ніби вона надкусила лимон. Спершу вона налаштувалась делікатно відмовити, а потім осмикнула себе: якого біса?! Щось спалахнуло всередині, й Рута, не усвідомлюючи, як насправді роздратувалася, зневажливо випалила:
– Чувак, ти зараз мене клеїш?
– Ні! Зовсім ні. Я навіть не думав…
Дівчина зрозуміла, що не помилилася. Тимофій говорив тоном людини, яка сидить на охопленому полум’ям стільці та щосили вдає, наче довкола нічого екстраординарного не відбувається. Попри те що ніхто її не бачив, Рута закотила очі. Це якийсь сюр. Божевілля. Набагато старший за неї анестезіолог, який відкачував її після невдалого самогубства, запрошує її на побачення. Їй було і смішно, і неприємно водночас.
– Пам’ятаєш ту огидну жируху, яка лежала зі мною в палаті? – жовчно проторохтіла дівчина. – Що там у неї було?
– Е-е… – Тимофій геть знітився та відповів радше за інерцією: – Гострий панкреатит.
ebooksa