Доки світло не згасне назавжди

22
18
20
22
24
26
28
30

Хлопець затріскотів і посунув на дівчину. Як і вона, Лара перечепився, але швидко, по-павучому, вибрався з уламків і рушив далі. Рута позадкувала коридором. Вона хапала повітря широко роззявленим ротом, намагаючись угамувати знавісніле серце, і зважувала, як діяти далі. Справа від неї тягнулися високі вікна. Вона могла розбити скло й вистрибнути, але перед тим мусила придумати, як затримати Лару. На відкритому просторі хлопець без зусиль її наздожене.

Ступивши назад півдесятка кроків, Рута скосила очі вбік і замліла. Нікуди вона не вистрибне. Надворі, попід вікнами, крокував Григір. Рухався паралельно з Рутою, стежачи, щоб вона не вистрибнула й не втекла. Дівчина продовжувала задкувати від Лари, проте дивилася тепер лише на потвору-батька.

Легені відмовлялися дихати.

Її заганяли, немовби наполохану тварину.

Рута досягла майже кінця коридору, як зненацька хтось ухопив її ззаду холодною, неначе глиняною, долонею. Дівчина сіпнулася, викрутила голову й наштовхнулася поглядом на сестру. Інді залізним обручем зчавила її руку під пахвою; викочені очі кольору тухлої риби пропалювали Руту наскрізь. Якусь частку секунди дівчина, мов зачарована, зазирала у смердючий рот із набряклими яснами, котрі були встелені хаотичним розсипом подібних на пірамідки гострих зубів, а тоді, силкуючись вирватися, відсахнулася, але звільнитися не змогла й безпорадно заквилила.

Звідкілясь узялася Аміна. Зринула позаду Лари й витріщилася на Руту, дуже повільно нахиляючи голову то в один, то в другий бік. Вона немовби намагалася заколисати дівчину, ось тільки з рота замість колискової чулося зловісне потріскування. Істоти наближалися, випростували й тягнули до Рути руки, ніби хотіли задушити її. Їхня шкіра була холодною та бридкою на дотик, як вогка білизна.

Темрява… Щільна непроглядна темрява навалювалася зусібіч.

Рута нарешті зібралася на силах і надривно закричала. Її відчайдушний крик майже відразу вичах, перетворившись на ледь чутне хрипіння…

47

– Прокинься! Прокинься! Прокинься!

Із витріщеними з переляку очима Аміна нещадно трясла доньку за плечі. Рýтина голова теліпалася на всі боки, як у ганчір’яної ляльки. Дівчина, перш ніж розплющити очі, із хрипом втягнула у себе повітря, наче пірнальник, який насилу дістався поверхні з глибини. Зрештою, вирячившись, гукнула:

– Мам, припини!

При-пи-ни – слово виходило з неї по складах, у такт із материним шарпанням.

– Що з тобою?

Аміна зупинилася, хоча рук із доньчиних плечей не зняла. Позаду неї стояв Григір – із посірілим обличчям, відвислою щелепою та притиснутою до грудей правою рукою. Рута спершу зиркнула понад маминим плечем на батька, а потім перевела погляд на Аміну.

– А що сталося?

Її серце билося аж у горлянці, а м’язи живота, спини та шиї були немовби під напругою – що кілька секунд ними прокочувалися хвилі дрібного тремтіння.

– Я почув хрип, – видушував із себе через силу Григір, не надто успішні спроби надати голосу рівного звучання лише підкреслювали його переляк, – ти як задихалася. Я зразу покликав матір.

– Я спочатку не будила тебе, – Аміна не помічала нервозного посмикування доньчиних м’язів тільки тому, що нею самою тіпало, – це неправильно, але потім ти закричала, і я…

– Це просто сон, – сказала Рута.