Аміна рішуче замотала головою.
– Ти кричала без упину. Не замовкала, мабуть, хвилину. Навіть на вдих не переривалася! Ти вже синіти почала від нестачі кисню!
Рута глибоко вдихнула й видихнула, щоби прогнати з голосу паніку.
– Мам, це нічне жахіття, таке буває.
Аміна, неначе шукаючи підтримки, глянула на Григора. Потім якийсь час водила поглядом по кімнаті. Рута чекала, що мати розпитуватиме про те, що саме їй наснилося, та жінка відкарбувала:
– Я хочу, щоб ти пішла до психотерапевта.
– Мам… – Дівчина підібралася. – Ні.
– Я про все домовлюся, знайду для тебе гарну лікарку, вона допоможе, повір. Треба лише, щоб ти погодилася.
– У цьому немає потреби.
– Руто, це не прохання. Тобі потрібна допомога.
– Нічого ж, блін, не сталося!
– Ти могла задихнутися вві сні, – наприкінці фрази голос Аміни начебто надломився, вона боялася озвучувати її вголос. – Ми хвилюємося за тебе.
– Ма, мені не потрібен психотерапевт. Не драматизуй, у всіх бувають погані сни. – Рута, стримуючи роздратування, струсила її руки зі своїх пліч. – Усе, йдіть, дайте доспати.
Певна річ, спати вона не збиралася. Тієї миті дівчина почувалася такою збудженою та нажаханою, що не заснула б, навіть якби її накололи снодійним. Попри це просто мусила здихатися батьків. Так, вона бачила сон, звичайне, хоч і напрочуд реалістичне жахіття, проте було дещо… Вона сама не знала.
Після різкого поруху ліву руку від плеча до ліктя протнуло тупим болем. Найсильніше боліло під пахвою.
Півхвилини Григір та Аміна дивилася на доньку. Батько – з мовчазним несхваленням, мати – із благанням.
– Усе нормально, – спробувала всміхнутися Рута, та марно: усмішка виявилась наче намальованою. – Чесно. Я хочу ще поспати.
– Добре. – Аміна підвелася.
Григір першим розвернувся та вийшов з кімнати. Аміна якийсь час постояла, шукаючи привід, аби не відлучатися, проте, нічого не вигадавши, зітхнула й попрямувала до дверей. На порозі жінка затрималася.
– Я не зачинятиму, ти не проти?