– Ні, – відрубав Русецький. – Скажіть, звідки вам відомо про те, що я працюю в лікарні?
– Із Фейсбуку, – викрутилася Рута.
– М-м… – Він на секунду замислився, а тоді запитав: – Звідки у вас мій номер?
– Окей, насправді не лише з Фейсбуку, – зізналася дівчина. – Я поясню все під час зустрічі.
– Чому б не спробувати зараз?
– Це надто довго.– «І я маю бачити твої очі під час розмови».
Тимофій вагався:
– Сумніваюся… Це все трохи дивно, вам не здається?
«Почекай, доки почуєш, що я тобі розкажу», – подумала Рута.
– Я б не телефонувала, але для мене це в буквальному сенсі питання життя та смерті.
Чверть хвилини він натужно сопів. Потім мовив:
– Ну, я на чергуванні, а тому не зможу приділити вам багато часу.
– Я… – Вона хотіла запевнити, що вона й не потребує багато, та це було б неправдою. Щоб переконати Тимофія, говорити їй доведеться довго.
– Якщо матиму змогу, то спущуся на кілька хвилин, – Тимофій кахикнув. – Більше нічого не обіцяю.
– Я згодна. – У Рути не було вибору. – Коли під’їду до лікарні, наберу.
91
Дощ почався, коли маршрутка пригальмувала біля зупинки на Карнаухова, що навпроти міської лікарні.
Після паркого салону Руту замлоїло. Голова налилася чадною важкістю, і дівчина боялася кліпнути, щоб не заснути на ходу. Вона не розкладала парасольку та хвилину стояла, підставивши підпухле обличчя під скісні нитки дощу. Вулиця немовби шарпала її з усіх боків: скрип ресор, торохтіння двигунів, чиїсь парадоксально гучні голоси, стукіт крапель по асфальту. Звуків було забагато. Рута якийсь час опиралась, але зрештою дозволила шумові захлеснути себе. Згорбившись, вона ступила під навіс і набрала Русецького.
Анестезіолог прийняв виклик і, доки дівчина встигла розтулити рота, кинув:
– Зараз спускаюся.