– Тобто?
– Я не знаю… знищити, зруйнувати її. Прибрати цю пляму з мозку.
Анестезіолог витріщився на неї так, наче вона промовила ці слова задом наперед.
– Навіть якщо так, я тут до чого?
– Просто скажи мені, чи це можливо?
– Теоретично так. Хірургічним шляхом або… – він знову, не виймаючи рук із кишень, знизав плечима, – не знаю. Але для чого?
– Я хочу, щоб ти зробив це. – Рута запустила долоню під волосся й тицьнула пальцем у задню частину своєї шиї. – Видалив цю хрінь з мого мозку.
Погляд змінився: тепер Тимофій зиркнув на дівчину так, мовби вона була брудною. Роздувши ніздрі, він мовчки хитнув головою.
– Не дивися на мене так! – не витримала Рута.
Хлопець пирхнув, аж полетіли бризки з рота.
– За кого ви мене маєте? Я нічого не робитиму.
– Але… – Злість і жалість до себе застрягли в горлі кісткою.
– Ідіть геть. Я вас не знаю та більше не хочу бачити.
Рута перестала чути шум дощу через гул у вухах.
– У тебе весь телефон забитий моїми фотками, – випалила вона. Русецький густо почервонів. Злякавшись, що він розвернеться й утече, дівчина заторохтіла: – Але я не про те! У тебе родима пляма над куприком у вигляді сердечка. І ще ти бачиш чорно-білі сни. І ти… ти… – вона роззирнулася й показала рукою на ряд автомобілів під лікарняним корпусом, – ти приліпив суперклеєм двірники до лобового скла на машині боса, бо він ставить авто так, що воно заважає швидким під’їжджати до приймального відділення.
Останнє, либонь, вразило його найдужче. Хлопець побагровів іще більше й утупився в Рутин рот із таким виглядом, начебто боявся, що з нього щось поллється, варто лиш дівчині ще раз розтулити губи.
– Звідки ви…
– Ми вже були знайомі, – на видиху проказала Рута. – Просто ти цього не пам’ятаєш.
Вона чекала, що він зронить фінальне «вали на хрін», і на тому все. Проте Тимофій лише мовчки телющився в неї. Зрештою Рута попросила:
– Я геть змокла. Може, ми десь сядемо та поговоримо? Будь ласка. Дай мені шанс усе пояснити.