– Не можна мати все й одразу. – Вона починала втомлюватися від розмови.
– Але можна принаймні рухатися в правильному напрямку.
– Ти взагалі сама знаєш, що тобі треба?
Рута відповіла не відразу.
Вона міркувала про це вже, мабуть, півтора року. Не про те, ким мріє стати, а радше про те, як визначитися. Як людина – тобто людина, яка зрештою досягає успіху, – знаходить власне покликання? Випадково наштовхується? Обирає свідомо? Вичікує, коли покликання впаде їй на голову? Рута спостерігала за дорослими, подумки длубалася в їхніх біографіях, намагаючись зрозуміти, як вони стали тими, ким стали, і зрештою прийшла до не надто втішного висновку: майже ніхто не робив це усвідомлено. Ніхто не робив це розумно. Більшість, кого вона знала, а також ті, про кого могла розпитати, просто рухалися навмання, хапалися за все, що траплялося, наче якісь одноклітинні, аж поки не прилипали до того, що забезпечувало нормальний заробіток. Рута визнавала: життя – це не точна наука, проте усвідомлення того, що основою для більшості відомих їй успішних кар’єр слугує щось на кшталт броунівського руху, бентежило. Це здавалося неправильним.
Тож Рута не знала, що робити зі своїм життям. Знала лише, чого вона точно не хоче: здобути фах лікарки чи юристки, пустити корені й безповоротно загрузнути в житті, ритм якого залежить від робочого графіка з дев’ятої до шостої. Вона любила книжки, відчувала, що вміє писати, сподівалася, що за умови постійної роботи над собою зможе писати ще краще. І їй це подобалося. Справді.
– Я могла б жити в Києві, підробляти моделлю й писати. – Вона водночас і нітилася, і промовляла так, ніби щосили намагалася вразити сестру; останнє викликало відразу до самої себе. – Ну, пробувати писати… Я не хочу в універ.
Інді вирішила поцікавитися, чи сестра аж така впевнена, що їй вдасться писати так, щоб гонорарів вистачало на життя, проте останньої миті пом’якшила запитання:
– Ти віриш, що так само хотітимеш писати через п’ять років? А через десять? Бо з модельного бізнесу тебе врешті-решт попруть, і тоді ти… – Інді замовкла.
– Залишуся ні з чим, – Рута скорчила презирливу гримасу.
– Добре, добре, я знову як батько. – Старша сестра, неначе захищаючись, виставила перед собою долоню. – Рут, не все, що він говорить, є за замовчуванням неправильним. Сама подумай.
– Я не знаю, що робити.
– Їдь до Києва, вступай на філфак. Чи до Львова на журналістику. Яка різниця? Облишити все й почати писати зможеш завжди.
Рута енергійно замотала головою.
– Це неправильно, Інді! Є різниця. – Вона помовчала, прикусивши губу. – Не знаю, як тобі пояснити…
Це ніби визнати поразку, навіть не спробувавши поборотися. Із притаманною підлітковому максималізму нетерпимістю до недоліків інших Рута переконала себе, що лікарі та філологи – це боягузи. Ті, хто вже відступив. Хто вибрав запасний план, навіть не намагаючись утілити в життя найважливішого. Дівчина розуміла, що її шанси стати письменницею нікчемні, проте не могла про них не думати, бо вбила собі в голову, нібито письменник за визначенням не боягуз, адже ніхто й ніколи не відступає в письменництво. Ніхто не береться писати, бо не вдалося вивчитись на економіста чи юриста, лише навпаки. Такі наївні та пафосні думки, вочевидь, не мали нічого спільного з реальністю, та все ж властиве сімнадцятирічним хибне відчуття дорослості підказувало Руті, що письменник – це той, хто знає, чого хоче, і передусім відчуває емоційний зв’язок із тим, що робить. Вона й на мить не замислювалася, що може помилятися, і була переконана, що прагне не так слави чи визнання, як отієї непохитної певності у правильності обраного шляху, яка, на її погляд, властива тільки письменникам.
– Я не хочу, щоб хтось за мене вирішував, що є правильним, а що ні, – тоном, який не припускав заперечень, промовила дівчина. – І не хочу просто займатися чимось. Я хочу кожної миті усвідомлювати, що це моє, ось це воно – саме те, що мені потрібно.
Інді не озвалася жодним словом.
Насправді в той момент сестри думали про одне й те саме. Немовби танцювали довкола одного вогнища. Інді згадувала мрію стати ілюстраторкою чи модельєркою, про яку, як і Рута, майже нікому не говорила. У пам’яті зринула осінь 2014-го, коли вони з Рутою та мамою поїхали на Форум видавців до Львова. Інді натрапила там на один із перших українських коміксів за мотивами повісті Франка «Герой поневолі». Вона пригадала, як погортала його, а потім до вечора не могла позбутися думки «я б намалювала краще», хоча глибоко в душі знала, що ніколи не наважилася б на щось подібне. Інді не вміла відрізняти невдачі від катастроф, і це було її найбільшою проблемою – страх не сподобатися, наразитися на глибоке неприйняття. Вона навіть художню школу покинула, бо її картину, на малювання якої пішов місяць, не взяли на якийсь обласний конкурс. Ближче до закінчення десятого класу Індія непомітно для самої себе погодилася піти шляхом найменшого опору й почала робити все, як підказувала мати. Аміна зраділа та з іще більшим ентузіазмом узялася ліпити з доньки те, що їй хотілося. Зрештою всі залишилися задоволеними. Ну майже. Чи подобалося Індії життя, яке на неї чекає? Вона знала, що воно буде зручним. Комфортним. Утім, коли дивилася на сестру й немовби бачила довкола її обличчя вінець м’якого світла, того світла, яке ще зовсім недавно горіло в її очах також, Інді жалкувала, що добровільно ступила крок назустріч світові невдах, тих, хто повірив у теревені про запасний план і прогнувся, навіть не спробувавши погнатися за мрією. Інді раділа за сестру й водночас відчувала тиху заздрість, розуміючи, що її власне світло безповоротно згасло.
Неначе почувши її думки, Рута ніяково пробелькотала: