– Забий! – опустила погляд. – Я дурню зморозила. Я справді рада! – Потім знову прикипіла до екрана: – Ти вже повідомила батькам?
Інді зморщила носа. Вогники, що наново спалахнули в очах, виявилися значно менш яскравими.
– Ще ні. І ти не говори.
– Не скажу. Але двадцяте – наступний понеділок. – Рута порахувала в голові. – Блін, це вже за три дні.
– Знаю. Але думаю розповісти, як приїду. Типу, поговорю спочатку з мамою, а потім… Побачимо, коротше. Мені здається, так буде краще. Чи як?
Рута знизала плечима.
Якусь хвилину панувала тиша, потім Інді поцікавилася:
– Як твій Лара?
Рута махнула рукою.
– Майже не зустрічаємось. У нього сесія, я готуюся до екзаменів, ну й батьків не хочу дратувати зайвий раз.
Знову запала ніякова мовчанка. Рута змінила позу – крісло під нею скрипнуло, сколихнувши тишу, – але так нічого й не сказала. Розмова провисала. Інді не ображалась, однак відверто сподівалася на трохи іншу реакцію. Виждавши кілька секунд, вона озвалась, аби тільки не мовчати:
– Чим займаєшся?
– З тобою говорю.
Інді пирхнула.
– Мала, не біси.
Рута награно зітхнула.
– Ось, – покрутила смартфоном, – закинула ноги на підвіконня й дивлюся на зорі.
Насправді зірок вона розгледіти не могла. Сонце зайшло понад годину тому, проте небо все ще було надто світлим.
Наблизивши обличчя до екрана, Інді спробувала зловити притуманений погляд сестри. Зображення було чітким, їй навіть здалося, що вона бачить власне відображення в зіницях Рути, хоча погляд сестри линув повз екран, тягнувся кудись далі. На коротку мить Інді відчула шпильку роздратування, але потім у голові враз усе перевернулося й вона збагнула, як почувається її сестра. Дівчина підвелася, розчахнула вікно, відсунула вбік ноутбук однієї зі співмешканок і, склавши ноги лотосом, умостилася просто на столі.
– Я тепер теж дивлюся на зорі, – повідомила Руті. Та мляво всміхнулась у відповідь. Тоді Інді додала: – А пам’ятаєш, як ми перейменовували сузір’я?