«Обнулить усе».
«Як це?»
«Отак. Істоти більше тебе не переслідуватимуть».
«Але, – певна річ, вона йому не повірила, – це якась дурня».
Марк невдоволено випнув підборіддя.
«Окей. Тоді обирай будь-який з перших двох способів».
Рута відвела очі й, туплячись поглядом у похмуру багатоповерхівку, обмізковувала почуте. Хлопець морочить їй голову, ясно, як день. Але навіщо йому це? Чого він добивається?
«Ми вже вдруге вшиваємося від істот на велосипедах, – невпевнено почала дівчина. – Може, є якийсь інший спосіб, ну, щоб пересуватися в цьому світі?»
Він мотнув головою.
«Велосипеди не завжди під рукою. Я кілька разів намагався завести автомобілі, проте мені ще жодного разу не вдалося. Припускаю, окремі з них на ходу і, може, навіть із бензином у баках, але абсолютно всі з розрядженими акумуляторами».
Рута пригадала вказівник «ВИХІД» над дверима з відділення інтенсивної терапії.
«В одному зі снів я опинилася в реанімації міської лікарні, і там над дверима світився зеленим вказівник “Вихід”. Він же повинен був живитися від чогось. Якісь батарейки чи щось таке».
Хлопець глумливо всміхнувся.
«Ну, наступного разу можеш збігати по ті “батарейки” та спробувати від них завести автомобіль».
Дівчина набурмосилася.
«Що буде, якщо я відмовлюся та не скористаюся жодним варіантом?»
«Ти що, тупа?»
Її обличчя налилося багрянцем.
«Я не…»
«Досі не зрозуміла, як це серйозно?»