Обличчя витяглося, Рута піднесла телефон до очей. Що за фігня?
Вона мерщій згорнула Інстаграм, відкрила галерею, зайшла в розділ «Завантаження» та заціпеніла, роззявивши рота. Понад три чверті файлів у розділі складали її фотографії в білизні. Рута зі злістю подумала про Саву Нестерова, однак, придивившись, зрозуміла, що фотограф ні до чого: на всіх знімках стояли водяні знаки компанії «Obsessive», а це означало, що Русецький просто завантажив їх із сайту. Там також були фотографії інших дівчат, окремі – в аж занадто відвертій та абсолютно непрактичній білизні, однак абсолютна більшість – її.
Рута навмання відкрила декілька файлів і звернула увагу на дати завантаження: 27 квітня, 28 квітня, 1 травня, 3 травня…
– Клятий збоченець, – прошипіла вона.
Відчувши, що у неї пересохло в горлі, дівчина відкинула телефон, вибігла на кухню, схопила першу, що потрапила під руку, склянку, налила з чайника води та пила величезними ковтками, аж поки не похлинулася. З ванної досі долинало неголосне мугикання – Тимофій продовжував безтурботно наспівувати.
Рута пригадала його найперший несподіваний дзвінок. Вона ще тоді здивувалася, звідки анестезіолог узяв її номер.
(звідки номер мобільного?)
(узяв у реєстратурі… з реєстраційної картки)
Ага, ще чого! Лобом розповзлися зморшки. Не міг він його там узяти! Формально її не клали до лікарні, а привезли ледь живу до реанімації, і ніхто не запитував її домашню адресу чи номер телефону. Рута замислилася. Ймовірно, її телефон підібрала Анна Чорнай і згодом лишила в реанімації. Дівчина пам’ятала, що смартфон був розряджений, отже, Русецький мусив спершу зарядити його, щоб дізнатися її номер. Дівчина скривилася: вона лежала без свідомості, а Русецький у цей час нишпорив у її телефоні.
Чорт. Чорт! Як же огидно!
Вона метнулася назад до кімнати, забрала свій телефон, сяк-так поправила футболку й шорти та прожогом вискочила з квартири.
Рута підтюпцем спустилася до тролейбусної зупинки навпроти супермаркету «Сільпо» та зупинилася, міркуючи, куди податися. Через дорогу височіла будівля старого автовокзалу. Додому вона не піде. По-перше, через те, що боїться там заснути. А по-друге, Аміна майже напевно поведе її до невролога чи психіатра, а це вже ніби як не актуально. Ночувати під відкритим небом теж не варіант: над головою знову купчилися грозові хмари. Якийсь час дівчина зважувала, чи не зателефонувати Саві й Тарасу та перебути якийсь час у Києві, але згодом у неї з’явилася краща ідея: поїхати до Тернополя, спробувати помиритися з Інді та заночувати у неї в гуртожитку.
Дочекавшись зеленого сигналу світлофора, Рута перебігла на інший бік і попрямувала до автовокзалу. Обійшовши автостанцію, вона зупинилася на платформі, звідки відправлялися маршрутки на Тернопіль. Найближча відбувала о 8:15.
Праву руку Рута інстинктивно прикладала до серця, немовби намагаючись сповільнити його пришвидшене биття, а лівою відшукала номер сестри, натиснула на «Виклик» і приклала смартфон до вуха. Довгі гудки, здавалося, лунали цілу вічність, але зрештою Інді відповіла. І затихла.
– Це я, – виждавши кілька секунд, сказала Рута.
У динаміку – тиша. Рута насупилася, відірвала телефон від вуха та зиркнула на екран. Таймер відраховував секунди, отже, Інді не розривала зв’язок. Рута приклала телефон назад і мізинцем узялася терти шрам над бровою, водночас складаючи в голові наступну фразу. Хочу приїхати до тебе… Ні, не так. Можна я приїду?.. Ще гірше. Зрештою, зібравшись на силах, вона відкарбувала:
– Я їду до Тернополя. Нам треба поговорити.
Спливло ще кілька секунд, доки Інді озвалася. Невдоволено, майже осудливо:
– Вночі мені телефонувала мама.
Рута прикусила кінчик язика.