– І що?
– Нічого! – підвищила голос сестра. – Коли ти нарешті перестанеш поводитися так, наче всі люди довкола – лише сировина для твого его?
«Що?» – у Рути відвисла щелепа.
– Це не так!
– Тобі мало Іллі? Думаєш іще маму звести в могилу?
«Що ти верзеш?!» – Рута вільною рукою затулила обличчя.
– Інді, я не…
– Ти б чула її голос! – вигукнула Індія.
Рута схлипнула, проте нічого не промовила. Опустила погляд, втупилася під ноги й мовчала, аж поки Інді, трохи заспокоївшись, не взялася розповідати:
– Батьки збираються заявити в поліцію про твоє зникнення. Ти неповнолітня, тебе шукатимуть. І ще мама сказала, що ти… – Вона затнулася, добираючи менш категоричний вислів, і Рута подумки відзначила, що ще, напевно, не все втрачено. – Сказала, що в тебе не всі вдома.
– У мене все гаразд, – застогнала дівчина. – Окей, не все. Тобто все якраз не гаразд. Але це не має жодного стосунку до маминої версії.
– Де ти провела ніч?
Рута завагалася, доки відповісти:
– У анестезіолога, який виходжував мене в реанімації.
Якийсь час Інді мовчала, обмірковуючи почуте.
– Ти з ним… ну… – Сестра не приховувала відрази.
Рута заплющила очі й ледь закинула голову.
– Ні, я не спала з ним. Але, блін, навіть якби й так, що з того?
– Нічого! Ти тупо не помічаєш, не усвідомлюєш, що з тобою відбувається. Ти геть пустилася берега!
Вуха різонули знайомі високі тони, що проступали в голосі Григора, коли він волав, і Рута, спалахнувши, не вигадала нічого кращого за крикнути: