– Умгу, – крізь стулені губи мугикнула Рута.
– Там усе дуже непросто, – уже майже кричала мати, наче боялася, що донька її не почує. – На шиї залишилися синці, хоча жінка весь час була в камері сама. – З динаміка раптом долинув іще один, приглушений голос. Хтось підійшов, Аміна, затуливши мікрофон долонею, відповіла. А за мить повернулася до розмови: – Ти тут?
– Так.
– Я знаю, як це звучить, – у її горлі заскрипіло. – Ну, це ж очевидно. Борисович тактовно поцікавився, чи хтось із поліцейських, бува, не перестарався, проте з’ясувалося, що ні. Є запис камери спостереження, де видно, що твоя вчителька була в камері сама, коли це… м, коли все почалося.
– Що почалося? – холонучи, уточнила Рута.
– Вона почала задихатися. Корчитися без жодної причини. Начебто хтось її душив, але довкола нікого не було. – Аміна ковтнула слину. – Та й це ще не все.
Дівчина притиснула телефон так, що заболіло вухо.
– Що ще?
– Вадим Борисович не бачив того відео, але лікар, з яким він спілкувався, додав, що за кілька годин до початку асфіксії Анна Ігорівна поводилася дуже дивно. То металася камерою, ніби несповна розуму, то провалювалася в якийсь ступор, ні на що не реагуючи, а десь за годину до смерті вона спробувала проштрикнути шию шпицею.
Рута по-риб’ячому хапнула повітря роззявленим ротом, відсторонено відзначила, що частота серцевих скорочень буквально злітає до небес і ось-ось поб’є всі рекорди, та перепитала:
– Свою шию?
– Так. Лікар сказав, це дуже лячно було. Вона десь узяла шпицю, загнала собі в шию під правим вухом і намагалася проштовхнути якнайдалі. Хтось із поліцейських це помітив і зупинив її. Шпицю забрали, жінці почали надавати допомогу, а через годину вона померла. І раптом ти захочеш поцікавитись, то ні – смерть настала не через рану. Вона виявилася не дуже глибокою. Анна Ігорівна задихнулася. Тобто спершу збожеволіла, а тоді задихнулася.
Рута зціпила зуби й не дихала. Їй здавалося, що вона опустилась під воду і досить їй розтулити рота, як у легені поллється вода.
83
Рута таки заштовхала в себе трохи яєчні, здебільшого задля того, щоб заспокоїти Інді: сестра відразу відчула, що в її голові панує дике сум’яття, та навіть почала допитуватися, проте потім зателефонував Ілля й вона перемкнулася на нареченого.
Рута стала мити посуд, але, сполоснувши тільки одну тарілку, облишила. Закрила кран і заціпеніла з кухонним рушником у руках. Незавершена думка, що проскакувала в голові під час розмови з матір’ю, нарешті оформилась у свідомості. Перед очима сплив жовтого кольору «Молескін», який Анна принесла із собою на зустріч. Ось воно – Анна вела щоденник! Звісно, існувало чимало «але». Може, вона не встигла занотувати, що саме виявила. Може, занотувала, одначе дуже стисло й Рута нічого з тих записів не зрозуміє. А може, жінка таки збожеволіла й останні її нотатки взагалі маячня. Та в тому то й річ, що Руті цього не дізнатися, доки вона не побачить усе на власні очі.
Поставала проблема – дістати записник. «Молескін» міг бути в Анниному авто, та найімовірніше, знаходився в Чорнаїв удома, десь серед Анниних речей, і після хвилини напружених роздумувань Рута не вигадала нічого кращого, як зателефонувати Якову. Вона усвідомлювала, що вчителеві зараз вочевидь не до неї та що, задля пристойності, варто було б виждати кілька днів, однак чекати не могла.
Повісивши рушник, Рута вийшла в коридор. Інді не прибирала постіль і зараз лежала на дивані. Заклавши ногу на коліно, водила ступнею у повітрі й розслаблено перемовлялася з Іллею. Рута прослизнула повз залу до своєї кімнати, замкнулася зсередини, відшукала номер Якова й натиснула «Телефонувати». Півхвилини лунали гудки, після чого виклик обірвався. Картаючи себе за настирливість, дівчина набрала номер удруге. За другим разом Яків таки відповів:
– Алло.
І з телефона раптом війнуло морозним холодом.