Та сама – невикінчена – думка знову промайнула перед внутрішнім зором. Рута насупилася. Не панікувати. Цілком імовірно, що Анна загинула, бо її замкнули в чотирьох стінах. Ну справді: як довго вона могла опиратися сновидінню, перебуваючи за ґратами? Та ще й після сімнадцяти безсонних ночей? Рута раптом збагнула, що конче мусить довідатись, як саме померла її колишня вчителька. І схоже, дівчина здогадувалась, до кого звернутися. Вона взяла до рук телефон і набрала матір.
Аміна відповіла майже відразу:
– Алло.
– Мам, доброго ранку, це я.
– Я чую.
Дівчина, закинувши голову, вперлася тім’ям у стіну й далі розмовляла, неначе звертаючись до стелі:
– Можеш говорити? Я не заважаю?
– Кажи.
– Хочу дещо попросити.
Аміна відчула, як здригнувся доньчин голос, і занепокоєно спитала:
– Щось сталося?
– Ні, – Рута взялася терти лоб понад шрамом. – Тобто так, сталося.
– Я слухаю тебе.
Дівчина помовчала, збираючись із думками.
– Ти ж чула новину про те, що мою біологічку звинуватили в замаху на Якова Демидовича?
– Я щойно прочитала, що вона померла в ізоляторі.
– Ага. Це Анна Ігорівна. Дружина Якова Демидовича.
– Знаю. І що?
– Можеш дізнатися причину?
Аміна не зрозуміла.