– Доброго дня, – дратуючись через малодушну писклявість у власному голосі, привіталася Рута.
– Слухаю. – Дівчині перехопило подих. Він не впізнав її. Почекавши, Чорнай повторив: – Я слухаю! Хто це?
– Це я, – вона чула свій голос немовби з боку, – Рута. Рута Статник з 11-А.
– А… – його голос трохи потеплішав. Зовсім трішки. – Привіт. Пробач, не впізнав тебе. Зараз просто трохи важко, і я не…
– Ні, ні, нічого. Все гаразд. Усе нормально.
Дівчина замовкла, відчувши, що їй бракне кисню. Не щодня спілкуєшся з людиною, яку місяць тому на твоїх очах опустили в могилу.
Чорнай запитав:
– Як ти?
Блін. Це вона мала запитувати. Рута зціпила зуби. Треба зібратися, інакше втратить контроль над розмовою.
– Я хочу висловити… хочу… Я дуже співчуваю вам у тому, що сталося.
Зі слухавки полились якісь звуки, щось середнє між утробним кумканням і схлипами, та вони майже відразу урвалися. Потім секунд десять не долинало жодного звуку. Рута навіть поглянула на телефон, щоб упевнитися, що вчитель не обірвав дзвінок.
– Вона була хорошою, – зрештою промимрив Яків. – Я не знаю, що на неї найшло й чому так сталося. Божевілля якесь.
Дівчина спромоглася видушити із себе небагато:
– Так, Анна Ігорівна була хорошою.
– Я не знаю, Руто… – його голос вигнувся й затремтів. – Досі не можу осягнути це все… Це так важко.
– Я розумію, повірте. – Брехня, звісно. Що Рута насправді розуміла, то це те, що мусить перейти до справи. – Якове Демидовичу, мені треба вас дещо запитати. Але якщо раптом моє запитання видасться вам грубим чи… чи просто недоречним… Ну, я все зрозумію. Але… я мушу.
– Мені ще не повернули тіло, коли буде похорон – невідомо.
Рута заплющила очі. Боже, який жах.
– Я не про те. – Їй хотілося провалитися крізь землю.
Яків був надто пригнічений, щоб дивуватися, тож байдуже мовив: