Доки світло не згасне назавжди
«Чому ти не намагаєшся звідси вибратися?»
Він подивився на північ, власне, ковзнув поглядом по глухій стіні, та відповів:
«Ті потвори не за мною женуться».
«А чому? – не вгавала дівчина – Чому вони тебе ігнорують?»
«Бо я не чіпаю минуле».
«Тоді що ти тут забув? Ти ж хочеш вибратися?»
На мить його погляд знову став розпачливо-тоскним, кутики губ похнюплено опустились, і хлопець звісив голову. Його мовчання немовби підлило у кров адреналіну.
«Це твій будинок, – заторочила Рута. – Той будинок, у якому мешкала твоя сім’я. Я знаю це. І я не в’їжджаю, як катання на ліфті між поверхами зможе врятувати мене».
«То ти більше не підеш до нього?» Марк скривився, начебто зазирнув до Рутиної голови, і йому не сподобалося те, що він там угледів.
«Ні».
«Жаль».
Хлопець схопив її за руку.
«Що ти… Пусти!» Рута спробувала звільнитися, на що Марк лише міцніше стиснув її зап’ястя. «ВІДПУСТИ!»
Його погляд розмазався. Дівчина з жахом дивилася, як краї райдужних оболонок почали танути, неначе розчиняючись у білизні, а потім Маркові очі закотилися. Він наблизив обличчя впритул до Рутиного й утупився в неї незрячим поглядом сновиди.
«Бляха», – проскрипіла дівчина.
Наступної миті фоновий гуркіт на півночі різко урвався, і Руту облягла така щільна тиша, що задзвеніло у вухах. Їй здалося, ніби всі ті тисячі собак, що гризли кістки в темряві, раптово замовкли, підвели голови й утелющилися в неї. Ще за секунду небо над корпусом стало темнішати. Вікна лабораторії виходили на південь, сама чорнота залишалася невидимою, проте дівчина спостерегла, як мерхне та стискається простір у дворі за будівлею, нібито з півночі на студмістечко насувалася велетенська грозова хмара.
«Пусти!» Рута смикнула руку, почула, як гул за стіною почав стрімко наростати, помітила, як застиглим обличчям Грозана майнула зловтішна усмішка, а тоді…
89
…вона прокинулася.
Сонце висіло просто над головою. Мокре від поту волосся налипало на обличчя.