— То це ти мене просунула?
— А хто ж іще? — запишалася тінь.
Раптом я почув мамин голос. Вона запитала, з ким можна розмовляти на горищі. Не подумавши, я бовкнув, що розмовляю зі своєю тінню. Звісно, вона порадила мені краще йти спати, ніж городити дурниці. Дорослі ніколи вам не вірять, коли ви ділитеся з ними серйозними речами.
Тінь стенула плечима, мені здалося, що вона мене розуміє. Я відійшов від вікна, і вона зникла.
Тієї ночі мені снився дуже дивний сон. Ми з татом вирушили на полювання. Хоч я не люблю ловів, цього разу я був щасливий, що батько знову зі мною. Я йшов за ним, а він не обертався, і я не бачив його обличчя. Мені ніколи не подобалося вбивати тварин. Він посилав мене на розвідку широченними полями, де вітер колихав пожовклі від спеки високі трави. Я мав іти й плескати в долоні, щоб сполохані горлиці злетіли, тоді він у них стріляв. Аби постраждало якомога менше пташок, ішов я надзвичайно повільно. Коли в мене між ногами проскакував кролик, батько називав мене невдахою, здатним піднімати лише негідну дичину. Саме з цієї фрази я зрозумів, що чоловік у долині — не мій батько, а Маркесів. Я опинився на місці свого ворога, і відчуття було не з приємних.
Звісно, уві сні я був вищий і почувався сильнішим, але мене гриз якийсь невгамовний жаль, ніби сталося горе.
Після ловів ми повернулися додому, але то був не мій дім. Я побачив себе в них за вечерею. Маркесів батько читав газету, мати дивилася телевізор, між собою ніхто не розмовляв. У нас багато розмовляли за столом: коли з нами ще був тато, він розпитував, як минув у мене день; коли він пішов, це робила за нього мама. Але Маркесовим батькам було начхати, чи зробив він уроки. Можливо, мені це мало б сподобатися, але чомусь не подобалося, і я зрозумів, звідкіля той дивний смуток: хоча Маркес мені й ворог, мені було сумно за нього, сумно за байдужість, що панувала в його оселі.
Я прокинувся, обливаючись холодним потом, коли задзвонив будильник, мені бракувало повітря, я весь горів, ніби в лихоманці, але зрадів, коли зрозумів, що то лише поганий сон. Мене пересмикнуло, і все стало на свої місця. Того ранку я був щасливий вже від того, що прокинувся у рідних стінах. Умиваючись, я думав, чи казати мамі про те, що зі мною сталося. Я хотів би поділитися з нею тією таємницею, але наперед знав її реакцію.
Спустившись у кухню, я відразу кинувся до вікна. Небо затягли хмари, жодного клаптика блакиті на обрії, навіть на носовичок, як казав тато, коли йому доводилося відмовлятися від риболовлі. Я ввімкнув телевізор.
Мама не розуміла, навіщо мені прогноз погоди. Я відповів, що готую реферат з глобального потепління, і попрохав, щоб вона дала мені послухати ведучу, яка саме обіцяла безпросвітні дощі на декілька днів через сильний циклон, який установився в нашому районі. Мені хотілося, щоб сонце виглянуло якнайшвидше. Через хмарність не побачиш жодної тіні, і я не зможу повернути Маркесові його тінь. Я схопив ранець і помчав до школи. На серці в мене було важко.
Люк усі перерви просиджував на лавці. А що йому ще залишалося, з шиною і милицями? Я підійшов до нього, і він показав мені на Маркеса пальцем. Наш переросток тиснув руки всім хлопцям класу й ніби цікавився розмовами дівчат.
— Допоможи-но мені встати, бо в мене зовсім затерпла нога.
Я простягнув йому руку, і ми трохи пройшлися по двору. Певно, мені того дня таланило, бо коли ми порівнялися з Маркесом, на якусь найкоротшу мить крізь хмари пробився промінчик сонця. Я зиркнув під ноги: на шкільному подвір’ї сплуталися всі тіні, ніби зібралися на віче, слово це ми вивчили на уроці історії, якраз перед перервою.
Маркес повернувся до нас і поглядом дав зрозуміти, що нас тут ніхто не чекає. Люк стенув плечима.
— Ходи, я маю тобі дещо сказати. Невдовзі день виборів. — Він сильніше сперся на милицю. — Цієї п’ятниці тобі треба зробити щось таке, щоб усі про тебе заговорили.
Люк говорив, як дорослий. Дивлячись, як він дибає на милицях, трішки зсутулившись, я знову поринув у якийсь напівсон. Мені знову привиділися ми з Люком уже дорослими, старшими, ніж тоді в крамниці. Так, ніби ми приятелювали всеньке життя. У Люка вже майже не залишилося волосся, і на голові була велика лисина. Він змарнів, обличчя вкрилося зморшками, але сині очі блищали по-молодечому, і мені це сподобалося.
— А що ти робитимеш, коли виростеш? — поцікавився я.
— Ще не знаю, а що, треба сказати зараз?
— Та ні, необов’язково. Але якби довелося вибирати зараз, що ти обрав би?
— Мабуть, став би пекарем, як батько.
ebooksa