Викрадач тіней

22
18
20
22
24
26
28
30

— Тоді війна, — оголосив він, — ти ще пошкодуєш.

Я не обернувся.

Елізабет, якої не було біля лави, перестріла мене посеред двору й прошепотіла, що Маркес діє їй на нерви, а потім, ніби нічого не сталося, пішла собі далі. Я розумів, що доживу лише до наступної перерви.

На перерві над двором визирнуло сонце. Я дивився, як хлопці заходилися грати в баскетбол, коли від моїх ніг простяглося те, чого я найбільше боявся. Тінь не лише була надто довга, щоб скидатися на мою, але і я вже почувався іншим. Скільки в мене часу, поки хтось це помітить і розкриє таємницю, яка мене страхає? Задля обережності я пішов під дашок. Мене підкликав до себе Люк, син кондитера, який на канікулах зламав ногу, тож йому ще не зняли шини. Я сів біля нього.

— Я тебе недооцінив. Ти зважився на сміливий учинок.

— Радше, на смертельний, — відказав я. — До того ж у мене жодних шансів.

— Якщо хочеш виграти, маєш змінити своє мислення. Ніхто нічого ніколи не може втратити заздалегідь. Треба налаштовуватися на перемогу, щоб у тебе був шанс, так завжди каже мій тато. До того ж я з тобою не згоден. Певний, що багато з тих, які вдають доброзичливців, терпіти його не можуть.

— Кого?

— Твого суперника, про кого ж я тут базікаю? В усякому разі, на мене можеш розраховувати, я на твоєму боці.

Та невеличка розмова була для мене найприємнішою подією від початку навчального року.

Ще нічого не з’ясувалося, але від самої думки про те, що в мене буде друг мого віку, я відразу ж забув і про сутичку з Маркесом, і про свої проблеми з тінню, і навіть про те, що тата не буде вдома, щоб розповісти йому це все.

У середу, о третій тридцять, обирали старосту. Я вписав своє прізвище до списку кандидатур, який висів біля кабінету директора, — зауважив, що воно єдине під прізвищем Маркеса, — і подався додому, запропонувавши Люку провести його, бо жили ми неподалік.

Ми йшли поруч, і я побоювався, що він помітить, що щось не так із нашими тінями, бо моя сягала набагато далі, ніж його, хоча ми були однакові на зріст. Але він не дивився на хідник, можливо, через свою шину, яка його дуже дратувала, бо учні почали дражнити його Капітаном Гаком із першого ж дня нового навчального року.

Коли ми підійшли до кондитерської, він спитав, чи хотів би я шоколадного батончика. У мене не було достатньо грошей, щоб його купити, але вранці я мав бутерброд із «Нутеллою», який дала мені до школи мама, він не менш смачний, і я запропонував поділитися ним із Люком. Люк засміявся й сказав, що його мати не бере з нього грошей за підвечірки, гордо показавши на вітрину хлібної крамниці, де від руки було виведене: «Випічка Шекспірів».

— Ти справді Шекспір?

— Так, але не маю жодного стосунку до творця «Гамлета», це лише синонім.

— Омонім, — поправив я.

— Як хочеш. То що, зайдеш?

Люк відчинив двері крамниці.

Його мама була кругленька, як пончик, і променилася добротою. Вимову мала нетутешню. Говорила вона, ніби співала, від чого у вас відразу легшало на серці, і ви почувалися бажаним відвідувачем. Вона запропонувала або батончик, або еклер із кавою, а поки ми думали, принесла і те, й інше. Мені було незручно, але Люк сказав не перейматися, бо його батько завжди готує із запасом, а все, що не продасться до вечора, піде в помиї, отже, ліпше не переводити продуктів. Тож без зайвих розмов ми заходилися коло батончиків та еклерів.