Я подивився на себе в дзеркало у ванній батьків і спустився до вітальні чекати.
Ми не пішли на ринкову площу: тато не приїхав. Він зателефонував опівдні, щоб вибачитися. Вибачався він перед мамою, бо я не став із ним розмовляти. Мама мала сумніший вигляд, ніж я. Вона запропонувала піти вдвох до ресторану, але мені розхотілося їсти. Я перевдягнувся й поклав краватку до шухляди. Сподіваюся, у найближчі місяці не надто виросту, і коли тато заїде знову, мій парадний одяг ще налазитиме на мене.
Цілу неділю йшов дощ, і ми з мамою грали в настільні ігри, мені не дуже хотілося вигравати, тож я постійно був у програші.
У понеділок я прогуляв шкільний обід. Я ненавиджу телятину з горошком, а по понеділках завжди подають телятину з горошком. Я тихцем приготував собі зранку бутерброд із «Нутеллою» й пішов їсти його під каштаном. Ів саме вантажив на тачку рештки своєї колишньої підсобки. Він їх возив до великого смітника в глибині двору, куди скидав останки своїх спогадів. Помітивши мене під каштаном, він підійшов привітатися. Я не мав нічого проти, бо впродовж двох днів почувався зовсім самотнім, і його компанія мене розважила б. Я розламав бутерброд і простягнув йому половину. Я був певний, що він відмовиться, але він став хрумати його з апетитом.
— Вигляд у тебе розгублений. Що з тобою сталося?
— У нас теж повно фотографій на горищі. Можна, я вам їх принесу, і ви допоможете мені зробити альбом спогадів?
— Хіба ти не можеш зробити його сам?
— У мене чотири бали з двадцяти за гербарій. Я не дуже вмію клеїти.
Ів усміхнувся і сказав, що мені, можливо, зарано робити альбом спогадів. Я йому відповів, що там переважно фотографії моїх батьків до мого народження. Адже я сам тоді ще нічого не міг пам’ятати. Того я й хотів би наклеїти ті фотографії в альбом, щоб краще пізнати своїх батьків, особливо тата. Ів мовчки зиркнув на мене, точнісінько, як мама, коли їй здається, що щось не так. А потім сказав, що найкращі спогади в мене ще попереду і що це чудовий час.
Дорослі завжди кажуть, що дитиною бути чудово, але запевняю вас, що бувають такі дні, як минула субота, коли дитиною бути просто нестерпно.
Розділ 2
Місцеві вам скажуть, що зими в нас жахливі: три місяці поспіль сльота й холод. Я теж тривалий час так думав, але коли для вас небезпечний бодай найменший промінчик сонця, мимоволі полюбиш таку зиму. На жаль, зрештою приходить весна.
Наприкінці березня небо повністю очистилося від хмар. Я йшов до школи, і, на превелику мою радість, тінь, що бігла попереду, здавалося, повністю мені відповідала.
Я спинився перед хлібною крамницею, де на мене вже чекав Люк, його мама кивнула мені з-за вітрини. Я й собі привітався, і поки Люк виходив, заходився вивчати тінь на тротуарі. Жодних сумнівів, вона таки моя. Я впізнавав навіть пасма, які мама щоранку намагалася якось пригладити на моїй голові, приказуючи, що в мене, як у тата, на голові стовбурчиться волосся. Можливо, саме тому вона так ретельно пригладжувала їх щоранку.
Поверненню тіні я невимовно зрадів. Тепер головне знову не загубити її та не підхопити чужої. Певно, Люк мав слушність: чужі нещастя заразні — того я й так настраждався за зиму.
— І довго ти дивишся собі під ноги? — поцікавився Люк.
Я не чув, коли він підійшов. Він ляснув мене по спині й потяг за собою.
— Швидше, ми можемо спізнитися!
З настанням весни відбуваються дивні речі. Деякі дівчатка змінюють зачіски. Досі я цього не помічав, але, побачивши Елізабет, нарешті усвідомив.
Вона розпустила свій «кінський хвіст», і її волосся тепер вільно спадало на плечі. Від цього вона стала ще вродливіша, а я, сам не знаю чого, ще сумніший. Можливо, тому, що здогадувався, що вона ніколи не зацікавиться мною. Я виграв на виборах старости класу й не помітив, що Маркес тим часом завоював серце Елізабет. Надто зайнятий своїми божевільними переживаннями через тіні, я не помітив їхньої взаємної симпатії, яка снувалася в мене за спиною, тим більше, що сидів за першою партою. А Елізабет щотижня відсідала на парту далі. Спершу вона помінялася з Анною, потім із Зоєю, а ніхто ні про що й не здогадувався.
ebooksa