Викрадач тіней

Софі подзвонила у двері, Люк кинувся її зустрічати. Його очі тепер блищали дужче, ніж тоді, коли дітьми ми примудрялися утнути якусь капость Маркесові.

На Софі був темно-синій светрик і спідничка з шотландки до колін. Вона їх купила сьогодні по обіді в секонд-хенді й тепер спитала, який вигляд вона тепер має в цьому одязі під старовину.

— Тобі дуже личить, — відказав Люк.

Софі, здавалося, задовольнилася лише його думкою, бо пішла за ним на кухню, не чекаючи, що скажу я.

За вечерею Люк зізнався, що іноді жалкує за деякими перевагами студентського життя, але не за прозекторськими, поспішив він уточнити, — і, звісно, не за коридорами лікарні та аж ніяк не за відділенням швидкої, а за такими вечорами, як цей.

Після вечері я залишився вдома. Цього разу на ніч до Софі пішов Люк. Ідучи, він пообіцяв іще заїхати до кінця весни. Але життя розпорядилося інакше.

В одному з листів мама сповістила, що приїде на початку березня. Чекаючи на її прибуття, я замовив столик у її улюбленому ресторані й таки вирвав у керівника вільний день. Уранці в середу я поїхав зустрічати її на вокзал. Вагони поступово порожніли, але мами серед потоку пасажирів не було. Раптом я побачив на пероні Люка. При ньому не було ніяких речей, і він застиг переді мною. По сльозах у нього на очах я відразу зрозумів, що завалився цілий світ і що вже нічого не буде таким, як раніше. Люк поволі наблизився до мене. Я волів би, щоб він ніколи до мене не підходив, аби не зміг вимовити тих слів, що збирався.

Мене оточували юрми пасажирів, які прямували до виходу з вокзалу. Мені хотілося бути серед тих, для кого Земля все ще крутилася, ніби нічого не сталося, тоді як для мене вона зупинилася.

Люк сказав: «Твоя мама померла, друже». І мені здалося, ніби мені в живіт устромили ніж. Він підтримав мене, бо я розридався. Я закричав на весь той перон і завив, як у дитинстві. Люк обняв мене палкіше, щоб я не впав, і тихенько приказував: «Кричи, кричи, скільки хочеш, друже, для цього я тут».

«Більше я тебе не побачу, не почую, як ти колись будила мене зранку, не відчую запаху амбри, який тебе оповивав і так тобі личив. Я не зможу більше поділитися з тобою радощами чи прикрощами, ми вже ніколи ні про що не поговоримо. Ти більше ніколи не поставиш у велику вазу у вітальні гілочок мімози, які я купляв тобі наприкінці січня, не носитимеш улітку свого солом’яного капелюшка, ні кашемірової пелерини, якою кутала плечі з настанням осінніх холодів. Не топитимеш більше грубки, коли грудневі сніги заметуть твій садок. Ти відійшла, а весна ще не настала, покинула мене, не попередивши, і я ще ніколи не почувався так самотньо, як на цьому пероні, де дізнався, що тебе вже нема».

«Моя мама сьогодні померла», — я сотні разів повторював це речення, нездатний у нього повірити. Порожнечі, яка утворилася в день, коли її не стало, я так і не зміг заповнити.

Тут-таки, на пероні, Люк пояснив, що сталося. Вони з мамою домовилися, що він по неї заїде, щоб завезти на вокзал. Саме він і знайшов її біля дверей бездиханну. Люк викликав швидку, але було вже пізно, вона померла ще напередодні ввечері: вийшла, щоб позачиняти віконниці й померла від зупинки серця. Останню ніч мама провела на землі, у своєму садку, з розплющеними до зір очима.

До містечка ми поїхали з Люком разом. Люк мовчки дивився на мене, а я дивився на краєвиди за вікном, думаючи, скільки разів споглядала їх моя мама, ідучи до мене. Я забув відмінити замовлення на столик у її улюбленому ресторані.

Вона чекала на мене в морзі. Мама була дуже завбачлива, вона заздалегідь про все подбала. Вона чекала на мене, лежачи в труні. Обличчя було бліде, але на вустах застигла її обнадійлива усмішка, притаманне їй уміння переконати мене, що все буде добре — вона потурбується про мене, як у перший день нового навчального року в школі. Я поцілував її в щоки. Останній поцілунок матері — ніби завіса, яка западає над вашим дитинством. Я просидів біля неї цілу ніч. А скільки ночей просиділа вона біля мене.

Підлітком мрієш про день, коли підеш від батьків, але настає день, коли батьки йдуть від тебе. І тоді хочеться хоч на мить знову стати дитиною, яка жила з ними, обійняти їх, сказати, не ніяковіючи, як їх любиш, притулитися, щоб вони ще раз тебе заспокоїли.

Я слухав надгробне слово священика над могилою моєї матері. Батьків ніколи не втрачаєш, навіть після смерті вони живуть у тобі. Ті, хто вас породив, хто віддавав вам усю свою любов, щоб ви пережили їх, не можуть просто зникнути.

Священик мав слушність, але думка про те, що на світі немає більше місця, де вони живуть, що ніколи більше не почуєш їхніх голосів, що віконниці будинку, де минуло ваше дитинство, більше ніколи не відчиняться, занурює вас у таку самотність, що й Богу не збагнути.

Я ніколи не переставав думати про маму. Вона в кожній миті мого життя. Я дивлюся фільм і ловлю себе на думці, що їй він неодмінно сподобався б, слухаю пісню, слова якої вона мугикала, а в найсолодші дні від якоїсь перехожої долинають до мене пахощі амбри, яку полюбляла моя мама, іноді мені навіть трапляється розмовляти з нею пошепки. Священик казав правду: віриш ти в Бога чи ні, а мати не вмирає раз і назавжди, її безсмертя — в серці дитини, яку вона любила. Я й собі сподіваюся колись на частку безсмертя в серці дитини, яку теж виховаю.

На похорон прийшло майже все містечко, навіть Маркес, який, на мій великий подив, був перев’язаний мерською широкою стрічкою. Цього бовдура таки обрали мером. Батько Люка зачинив пекарню, щоб прийти на похорон. Була тут і пані директорка, вона вже давно не передзвонювалася з батьками учнів, але плакала найдужче, а мене називала «її малюком». Приїхала й Софі. Їй повідомив Люк, і вона примчала ранковим поїздом. Я з полегкістю зітхнув, побачивши, як вони з Люком тримаються за руки, навіть не знаю, звідки взялася та полегкість. Коли люди розійшлися, я залишився сам біля могили.

З портмоне я витягнув фотографію, з якою ніколи не розлучався: ту, що на ній мій батько тримав мене на руках. Ту фотографію я поклав на мамину могилу, щоб цього дня ми тут востаннє зібралися всі втрьох.