Викрадач тіней

Після похорону Люк відвіз мене додому своїм старим автомобілем. Він таки викупив його з прокату.

— Хочеш, щоб я з тобою пішов до хати?

— Ні, дякую, залишайся із Софі.

— Е ні, ми тебе самого в такий вечір не залишимо.

— А мені саме цього й хочеться. Знаєш, я не був тут багато місяців, а мамина присутність ще дуже відчутна в цих стінах. Хоча вона й спочиває на цвинтарі, цю останню ніч я проведу з нею.

Люк завагався, чи йому йти, він усміхнувся й сказав:

— Знаєш, у школі ми всі були закохані у твою маму.

— Я не знав.

— Вона була набагато вродливіша за всіх матерів наших учнів, думаю, що навіть той бовдур, Маркес, теж нерівно до неї дихав.

Цьому чортяці вдалося викликати в мене усмішку.

Я вийшов із машини, почекав, поки він від’їде, а тоді зайшов до будинку.

* * *

Я побачив, що мама не перефарбовувала стіни. Її медична картка лежала на журнальному столику у вітальні, і я її розгорнув. Дивлячись на дати кардіограм, я все зрозумів. Вона ніколи не їздила на південь із подругою й наприкінці зими занедужала на серцеву хворобу, а коли ми з Люком і Софі їздили до моря, вона лежала в лікарні на обстеженні. Вона вигадала ту подорож, не бажаючи мене засмучувати. Я вчився на лікаря, мріючи вилікувати маму від усіх хвороб, і не зумів розгледіти, що вона захворіла.

Я пішов на кухню, відчинив холодильник і знайшов там вечерю, яку вона приготувала для себе напередодні…

Я, наче дурень, стояв перед тим відчиненим холодильником і не міг стримати сліз. На похороні я не плакав, ніби вона забороняла мені це робити, бо хотіла, щоб я добре тримався на людях. Але саме дрібниці іноді примушують усвідомити, що більше ніколи не побачиш тих, кого любив. Будильник на нічному столику, який і далі йде, наволочка, що стирчить із незастеленого ліжка, фото на комоді, зубна щітка у склянці, чайник на підвіконні в кухні, повернутий носиком до вікна, щоб міг дивитися на садок, а на столі залишки яблучного пирога з кленовим сиропом.

Тут залишалося моє дитинство, в цьому будинку, сповненому спогадів, спогадів моєї мами й тих років, які ми тут прожили разом.

Я пригадав, що мама казала мені про якусь знайдену коробку. Світив повний місяць, я піднявся на горище.

Вона стояла на видному місці, на підлозі. На кришці була записка, написана маминою рукою:

«Синочку!

Останнього разу, коли ти приїздив, я чула, як ти піднімався на горище. Я не сумнівалася, що ти знову сюди прийдеш, тож і призначила тобі останнє наше побачення тут. Певна, що ще й досі ти іноді розмовляєш зі своїми тінями. Я не глузую, просто пригадую твоє дитинство. Коли ти йшов до школи, я йшла до твоєї кімнати, буцім прибрати і, застеляючи ліжко, брала твою подушку і вдихала твій запах. Ти був за півкілометра від дому, а мені тебе вже бракувало. Бачиш, це дуже просто, мати ніколи не перестає думати про своїх дітей, з тієї хвилини, як ви розплющуєте очі, ви поглинаєте всі наші думки. Ніщо не робить нас щасливішими. Марно я намагалася бути найкращою з матерів, але ти був сином, який перевершив усі мої сподівання. Ти станеш чудовим лікарем.

Ця коробка твоя, її не мало б узагалі бути, я перепрошую в тебе за це.