Твердиня

LXXI

Удвох вони повернулись до вичахлого вогнища. Сьома підкинув кілька останніх гілок і роздув вогонь. Довкола панувала нереальна тиша.

Ґрем перевальцем підійшов до хлопців:

— Що вирішили?

Сатомі, сівши на коліна, визирала з намету і дослухалася.

Росіянин покосився на Левка. Українець узяв до рук галузку і поворушив нею дрова.

— Я залишаюсь. Ви — робіть, що хочете.

З уст Семена зірвалось сердите «ц!». «Клятий упертюх! Пиндючний баран!» Проте насправді росіянин не надто здивувався. Він сам був такий, а тому здогадувався, що зламати Левкову гординю буде непросто.

Зате американець ніяк не очікував такого повороту:

— Що?!

— Зранку ми розділимо припаси. Я заберу четверту частину. — Хлопець обвів очима табір. — Також візьму компас, «Outwell Vektor», сокирку, дещо з аптечки. Намет лишайте собі, мені вистачить одного спальника.

— Ти здурів, — промимрив мулат.

— Лео, ти не можеш, — зойкнула Сатомі.

— Я чув, про що ви говорили. І не прошу нікого йти за мною. Ми ж дорослі люди — розділяємося. — Левко говорив короткими реченнями, цідячи слова крізь стулені зуби. З губ не сходила награна саркастична усмішка.

— Ти ідіот! — змахнув руками Ґрем. — Кому ти ставиш ультиматум, йолопе? Що ти намагаєшся довести?

— Я нікому нічого не доводжу.

— І що ти будеш робити?

— Шукатиму Паїтіті. Твердиня десь поряд. — Левко сам не йняв віри тому, що казав. На той момент він із більшою ймовірністю повірив би в існування вампірів у Мадре-де-Діос, ніж у реальність Паїтіті. Та й залишатися, відверто кажучи, не хотілося — він боявся нетрищ. Чого йому хотілося, то це примусити Ґрема і (особливо) Сатомі терзатися. Картати себе. Хай відчують себе винними. Нехай благають його передумати.

— Ти не можеш лишитися, — заперечив Ґрем. — У нас тільки один човен.

— То й що?

— Як ти повернешся? Ми заберемо його.