Твердиня

— О Боже… — застогнав Ґрем.

Що б там не було, воно щойно пробилося крізь зарості і зараз стоїть на межі табору. За кілька метрів від них. Мовчки.

— Вмикай, — затерплим голосом попросив Левко.

Тремтячими руками Сьома дістав ліхтар. Спершу начепив його на голову і тільки тоді ввімкнув батарейку. Лампа виявилась достатньо потужною, прорубала у темряві виразний коридор.

Наступної миті троє хлопців і дівчина хором заволали:

— А-а-а-а-а-а-а-а!!!

Серця всіх чотирьох збивалися з ритму від тваринячого жаху.

Чоловік. На краю лісу стояв темношкірий чоловік. Промінь трьохватного світильника охоплював його всього. Попервах Левку здалося, що перед ними мрець. Попри те що проява трималась у вертикальному положенні, в очі кидалися деталі, які наштовхували на думку про небіжчика: здутий живіт, сині плями на руках, вирячені очі (у монохромному діодному сяйві Левко чітко розрізнив зжовклі білки без зіниць), та головне — у потвори не було нижньої щелепи. Замість неї під верхньою підковою зубів звисали скривавлені шматки шкіри і… язик. Потемнілий язик вивалювався просто з горла і теліпався, наче ганчірка. Підозри вивітрились напрочуд швидко, оскільки чоловік ворухнувся. Розчепіривши пальці, викинув руки вперед. Став ними водити у повітрі. Рухи були смиканими, конвульсивними, як у ляльки-маріонетки. Голова хиталася, брудно-білі очі блискали у світлі. Не примружившись і не закриваючись від насиченого сріблом променя, чоловік зробив крок до центру табору.

Левку здалося, що його очі повипадають із орбіт. Немов у трансі, він підняв праву руку і затиснув кнопку на балончику. Струмина дострелила до потвори з язиком, що розхитувався з боку в бік при русі. Хлопець пам’ятав, як минулого разу, в тумані, непрошений гість закрив обличчя рукою і відступив, та цього разу… нічого не сталося. Левко злегка вивернув кисть, направивши струмінь просто в понівечене обличчя, але темношкірий монстр, який вийшов із нетрів, не кинувся навтікача. Він навіть не відвернувся. Натомість зробив іще один крок до табору.

«Це не людина!» — Від жаху українець насилу втримався, щоб не задзюрити штани.

Першою зірвалася Сатомі. Затуливши рот рукою (щоб спинити заливисте верещання), дівчина помчала геть.

Слідом, не озираючися, рвонули хлопці. Розвернувшися, Семен лишив темношкірого у темряві.

Хлопці бігли настільки швидко, наскільки дозволяли джунглі. Ґрем і Левко старалися не відставати від росіянина, орієнтуючись на світло ліхтарика. Семен біг навмання. Йому не було на кого орієнтуватись. Він просто мчав туди, де було менше гілок.

— Вируби його, — через якийсь час хрипнув Левко.

Семен зрозумів. Світло налобника видавало їх. Росіянин простягнув руку до потилиці і відімкнув батарейку.

Тримаючись один за одного, хлопці пробігли ще трохи, а тоді повалились на землю. В темряві бігти далі було неможливо. Можна було запросто вивихнути ногу або виколоти око.

Стікаючи потом і адреналіном, вони віддихувались і прислухалися, готові дременути будь-якої миті — щойно зачують щось підозріле. Проте ловити особливо було нічого: сельву закутала гнітюча тиша.

— Що то було? — нахилившись до Семена, прошепотів Левко. Газ у противедмежому балончику, схоже, скінчився, але він продовжував стискати його в руці. Пальці побіліли від напруги.

— Цить… — Сьома приклав вказівний палець до губ українця.

— Звідки в тебе газовий балончик? — спитав Ґрем, але йому ніхто не відповів.