Твердиня

— Амаро, не дратуй мене.

Коротун обійшов хлопців і неохоче розрізав пута. Ґрем боязко потиснув простягнуту руку. Джейсон зобразив розчулену усмішку, поплескав згори по долоні мулата і півголосом спитав, повернувши голову до українця:

— Що ви робите у моїй цитаделі?

Левко розгубився.

— Ем… нічого.

— Нічого?! — Брови полізли на лоба, кутики рота холерично засмикалися. — Хочеш сказати, що ви пропливли триста кілометрів по річці Такуатіману і продерлися ще п’ятдесят крізь Мадре-де-Діос, найбільш тривкі джунглі на планеті, просто від нічого робити? — Губи Джейсона витяглись, як у Скруджа. Він набув кумедного, ба навіть придуркуватого вигляду, а тоді рвучко повернувся до плоскоголового: — Амаро, зламай Семену другу ногу.

— Ні! Ні-і! — заволав Левко. — Не треба! Ми шукали Паїтіті!

— Ва-а-а-ау… — протягнув Джейсон. — Не поспішай, Амаро. Ти бачиш: студентики прийшли підготовленими. Вони навіть знають, як називається моя Твердиня.

Левко важко дихав. По щоках збігали сльози. Він уже не знав, чи то через біль, чи від страху. Він не міг повірити, що таке відбувається з ним. Семен отупіло телющився в землю. Росіянин уже прощався з життям.

— Звідки ви дізналися про Паїтіті?

Думки злиплись у Левка в голові, він не міг одним реченням розповісти про те, з чого виникла задумка їхньої триклятої подорожі. Хлопець тихо хлипав і морщив лоба, розуміючи, що не варто затягувати з відповіддю.

Цього разу сивочолий не став заводитись.

— Гаразд, зекономлю трохи часу, спитаю інакше. Хто всучив вам ось це? — Джейсон дістав із кишені оригінал старої карти і легенько ляснув українця по носі.

Усі, крім Левка, вражено витріщились на папірець.

— Ми почули про Паїтіті від шведського художника, — нарешті спромігся вичавити з себе українець. — Це він намалював карту.

— Художника?

— Ну, він назвався художником.

— І звали цього художника…

— …Ґуннар Іверс.

Чоловік ніяк не відреагував на ім’я. Він знав про Ґуннара і хотів лиш упевнитись, що Левко не водить його за носа. Зате Амаро багатозначно хмикнув.