Твердиня

— Що за діра? — роззираючися, прошепотів Левко.

Приміщення було штучно висічене в суцільній кам’яній брилі, а не сформоване з граней окремих брил (як інші, бачені хлопцем по дорозі нагору), і, судячи по рівню майстерності, з якою рубали стіни, люди, що висікали кімнату, не мали нічого спільного з тими, хто зводив Паїтіті. Місця сколів були жахливо нерівними, у стелі дірки, наче її рівняли динамітом, сама форма приміщення видавалась кричуще неправильною. Над входом під стелею висіла лампа, захищена ґратчастим забралом. Справа від входу стояли два переносні ліхтарі, на вигляд подібні до гасових світильників, якими користувалися шахтарі на початку минулого століття, але при уважнішому ознайомленні ставало зрозуміло, що ліхтарі електричні. Проте загалом світла лампи вистачало.

Вікон у кімнаті не було.

— Це ваше. — Амаро з нарочитою гостинністю обвів кімнату рукою. — Ваша «нора».

Через нерівності стін і підлоги було важко визначити, яку форму мала «нора» в плані: чи то прямокутник, чи то неправильний багатокутник. Левко на око визначив площу — двадцять п’ять — тридцять квадратних метрів, небагато, але їм чотирьом має вистачити. Від долівки до стелі (у найнижчих точках) було чотири метри. Лівіше за вимикачем світла він побачив ряд із чотирьох розеток.

— Нора… це точно, — пробурмотів Сьома.

— Вам зараз принесуть матраци й подушки, на яких спатимете. — Левко бачив, як сіпається око Амаро. — Біотуалети далі по коридору, в самому кінці. Там є й душ. Можете хлюпатися скільки влізе, води у нас достатньо. — Коротун надприродним чином розривав суть своїх слів з їхнім звучанням: тон і зміст сказаного разюче не пасували один одному. Він говорив нібито приємні речі, виявляв гостинність, але промовляв слова голосом, від якого мурашки бігли по спині. Тим самим голосом він міг розказувати засудженому до страти, де є туалет і душ, щоб той зміг справити нужду і востаннє помитись перед смертю. — Ліхтарі тут на випадок, якщо зникне централізоване освітлення, коли трапиться яка біда з генератором нагорі. — Він обвів поглядом бранців і, підсміюючися, сказав: — Ну, розташовуйтеся. Скоро прийде лікар і підлатає вас… студентики.

Перуанці вийшли.

Троє хлопців і дівчина не рухались, роззираючись і час від часу ловлячи розгублені погляди один одного. Печера була похмурою, гнітючою і… ворожою. Першим ворухнувся Семен. Хлопець пошкутильгав до стіни і обіперся на неї стіною.

— Нора… — ще раз прошепотів росіянин.

«Темниця», — подумав Левко.

— Хоч би вікна прорубали, — промовила Сатомі.

Слова глухо шурхотали в заллятій жовтим світлом порожнечі. Відлуння не було.

— Ми зараз далеко від зовнішньої стіни, — припустив Левко, — а з вікон товщиною двадцять метрів світла проходило б не більше, ніж крізь суцільний мур.

— Я буквально відчуваю, як стіни тиснуть на мене. — Японка з острахом обдивлялась стелю.

Невдовзі до «нори» спустились шестеро індіанців-мачігуенга, четверо з них принесли по матрацу, двоє тягнули оберемок подушок сумнівної чистоти. Їх ескортував озброєний перуанець, одночасно показуючи дорогу. Не виявивши зацікавлення, індіанці скинули ношу посеред кімнати і забрались геть. Перуанець ліниво поплівся за ними.

Левко і Ґрем розібрали принесені матраци. З двох спорудили подобу дивану, інші три склали біля стіни, наваливши на них подушок. Повсідалися (Сьома вмостився на «диван»).

Сатомі діставала колючку з вуха мулата, коли до приміщення зазирнув приємний на вигляд чоловік років сорока в шортах і футболці з відірваними рукавами. Поставивши біля ніг прозору упаковку з шістьма півторалітровими пляшками з водою, він постукав кулаком по кам’яному одвірку. Звуку з того не вийшло ніякого, але принаймні чоловік зобразив, що дотримується правил пристойності.

— Хелло! Дозволите зайти?

Ніхто не відповів. Чемно почекавши секунду-півтори, незнайомець вступив до «нори».