Твердиня

— Чудово. У вас є ще копії?

— Так, дві. — Цього разу хлопець відповів без заминки.

— Я можу дізнатись, де вони, Лео?

— Одною підтерся Семен. — Українець чекав, що Джейсон розсміється, але чоловік лишався незворушним. — І викинув. Друга у мене в рюкзаку.

Х’юз-Коулман схопив Левка за підборіддя, повернув лицем до себе. Чоловік і хлопець схрестили погляди.

— Ще копії?

— Ні, — твердо проказав Левко, — більше немає.

Джейсон розслаблено зітхнув, подивився на карту, скуйовдив рукою волосся. Було важко вгадати, що він має на думці. Було неясно, чи повірив він.

— Якою мовою ви розмовляли? — дружньо (так, наче й не горлав нещодавно, рвучи рота і бризкаючи слиною) поцікавився сивочолий.

— Е… російською.

— Це твоя рідна?

— Ні, моя рідна — українська. Але ми обоє розуміємо російську.

— А іспанська? Іспанську знаєш?

— Ні… сер.

— Добре. — Джейсон передав паспорти назад у руки Кіспе.

— Давай уб’ємо їх, та й по всьому, — сказав Амаро. Повіка засмикалася сильніше. — Проблеми не буде!

— У-у, — мотнув головою Х’юз-Коулман.

— Чому? Старигань мертвий, прикінчимо цих, і все.

Джейсон проігнорував плоскоголового. Тримаючись упівоберта, він недбало кинув:

— З вами був іще хтось?