Твердиня

І тут Левка осінило. По-перше, карта. Джейсон боїться, чи не потрапили копії ще до чиїхось рук. І по-друге, йому конче необхідно дошукатися, хто ще, крім Левка, Сьоми, Ґрема і Сатомі, достеменно знає про мету їх поїздки. Їх не прикінчать, принаймні доти, поки цей псих не відстежить усі канали, якими була поширена інформація про Паїтіті. Левко також збагнув, що Джейсон навмисно розігрує спектакль, ставить малозначимі запитання про мову, національність, навчання і пильнує за реакцією, аби потім порівняти її з реакцією на справді важливі й несподівано підкинуті запитання. Останнє належало до таких. Мабуть, то ключове питання всієї розмови.

— Ні… Нікого більше. — Українець подумки відзначив проникливість Сьоми. Бісів росіянин, він наче справді передбачає майбутнє.

— Ти певен? — Х’юз-Коулман свердлував хлопця пронизливим поглядом.

— Нас четверо… — Не встиг Левко стулити рота, як його обсипало мурашками. Він згадав перуанця, якого бачив у Розколині Черепів (безсумнівно, то був один із людей Амаро), бачив до того, як їхній загін відступив до хатини Тора Сандерса. І це було погано, страх як недобре, адже тоді їх іще було п’ятеро.

Джейсон блискавично зауважив сум’яття, брови випрямилися стрілами:

— Щось не так, Лео? Говори!

Хлопець гарячково пригадував. Невдовзі після Розколини Черепів Яну стало зле, тож вони відступили, попрямувавши назад до річки. Перуанці засікли їх до того, це поза всяким сумнівом. Та чи доповідали про це Амаро чи Джейсону? Напевно, так. Чи казали, що група складалася з п’ятьох? Можливо. Одначе Джейсон розпитував, а значить, сумнівався. Може, він та Амаро помилково вважають подвійний штурм Мадре-де-Діос за вилазки двох різних експедицій? Або взагалі нічого не знають про інцидент у Розколині, оскільки на той час Лео і товариші були ще далеко від Паїтіті, а потім завернули. А проте, якщо Х’юз-Коулман знає, що їх було п’ятеро… їм кінець.

Левко звів очі, доклав максимум зусиль, щоб придушити хвилювання, і пішов ва-банк:

— Нас лише четверо, і ви це знаєте. Ви стежили за нами всю дорогу від річки.

Розмову перервав шум вертолітного гвинта. Левко, Сьома і Ґрем одночасно повернули голови направо, проте крихітний «Колібрі» мертво стояв на землі з обвислими нерухомими лопатями.

«Ще один?» — пронеслось у голові українця.

Наступної миті вони втупились на південний захід, трохи піднявши голови, — звідти надходило чахкання лопатей і стугін двигуна. В той же бік, мружачись від сонця, дивилися Джейсон і Амаро.

Ще до того, як вертоліт виринув праворуч від піраміди, по силі звуку й насиченості стугону Левко здогадався, що цей гелікоптер чималий, значно більший за «Колібрі». І хлопець не помилився. З південного заходу заходив на посадку двомоторний семитонний «Мі-17» російського виробництва, один із найбільш масових вертольотів за історію авіації. Гелікоптер був пофарбований у піщано-сірий камуфляжний колір (що робив «Мі-17», на відміну від чорного «Колібрі», блідо-жовтим більмом на тлі темно-зелених джунглів). На корпусі Левко не побачив жодного напису чи символу, що свідчив би про належність вертольота до якоїсь організації чи армійської частини. Нічого, крім лаконічного числа 742, виведеного чорною фарбою у хвостовій частині, зразу за кабіною. Воно було єдиним маркуванням, яке вдалося розгледіти.

Спостерігаючи за приземленням гелікоптера, Джейсон лишався незворушним, Амаро, навпаки, помітно нервував.

— It’s a gunship![118] — несподівано вигукнув Ґрем.

— Що? — Левко перестарався з вигуком: щелепа палахнула таким болем, що хлопець ледь не знепритомнів.

— It’s a gunship, — вражено повторив американець.

Проте Левко не питав. Він знав, що означає слово gunship, і не міг повірити.

— Не може бути… Звідкіля?

— Подивись: пускові ракетні бокси.