І справді, придивившись, українець помітив, що з боків «Мі-17» звисає по пусковому блоку для стрільби некерованими ракетами. Ті блоки маркувалися Б-8В20А і виготовлялись під 80-міліметрові реактивні снаряди С-8 (по двадцять у кожному боксі). Блоки були старі, але надійні, ще радянських часів (за Союзу їх не чіпляли хіба на «кукурузники» Ан-2). Левко захотів присвиснути від подиву, але через розквашений писок йому вдалося тільки хукнути й пустити цівку теплої слини на підборіддя.
Хлопець повернувся до думки, що вгніздилась у мозок іще під час підйому підземними переходами: це не просто ватага наркоторговців чи спільнота різношерстих і відлюдькуватих вигнанців, що з тих чи інших причин опинились поза законом. Тут щось значно серйозніше, набагато глобальніше. Два вертольоти, лабораторія в скелях, здоровенний генератор, радар і т. п. — усе це тягне на десятки, якщо не сотні мільйонів доларів. Один лиш «Мі-17» вартує двадцяти мільйонів, а для нього ще потрібні пілоти, пальне, запчастини, обслуговування…
Наступної секунди вертоліт опустився, і його майже повністю затулила одна з менших пірамід. Після того як «Мі-17» торкнувся колесами тераси, а двигун став затихати, збавляючи оберти, Левко зауважив те, що раніше лишалося поза увагою: в західній частині тераси, по діагоналі від місця стоянки «Eurocopter EC120 Colibri», розташовується ще одна вертолітна площадка.
Дверцята з правого боку розчинилися, і на посадковий майданчик висипали четверо одягнутих у камуфляжні штани й футболки ґевалів. Троє були дебелими, мов бугаї, останній виглядав худішим, але був вищим за решту. Всі четверо мали по-воєнному короткі стрижки і були однаково озброєні: у кожного на поясі австрійський пістолет «Glock 17», а за спиною — американська штурмова гвинтівка М16.
Чоловіки, регочучи й перегукуючися, заспішили до Джейсона, і сивочолий кожного по-батьківськи обійняв. Амаро Кіспе з перуанцями понуро м’ялись обабіч. Левко переводив погляд з одних на других і дещо ухопив. То був перший момент, коли хлопець зауважив, що між Амаро й перуанцями з одного боку і Джейсоном Х’юз-Коулманом та чотирма ґевалами з іншого пролягає незрима, але відчутна межа, що не закінчується відмінностями у зброї, одязі та кольорі шкіри. Це дві цілковито різні громади, що співіснують (можливо, в дечому навіть співпрацюють) у межах Паїтіті, але не є і ніколи не були одним цілим.
Один із ґевалів заговорив до Джейсона, показуючи на полонених. Сивочолий відповів, а тоді, розвернувшись, голосно наказав Амаро:
— Забери їх.
Коротун своєю чергою кивнув своїм хлопцям, і ті грубо поставили студентів на ноги.
Левко відважився і крикнув:
— Джейсоне, що буде з нами?
— Тобто? — Чоловік подивився на нього так, наче бачив уперше.
— Що ви збираєтеся з нами робити?
Х’юз-Коулман посміхнувся, начепивши приязну маску на лице:
— Сумніваюся, що ви зможете кудись помандрувати, поки у твого друга не зростеться кістка. Я пришлю Ірландця, нашого штатного лікаря. Не певен, що йому вдасться накласти в польових умовах гіпс, але принаймні він зробить усе, що може. До того часу ви будете моїми гостями.
«
— А потім?
— Потім я вас відпущу.
Амаро і двоє озброєних автоматами Калашникова перуанців провели Левка, Сьому, Ґрема і Сатомі в підземелля. Вони спустилися двома переходами вниз і потрапили в широкий коридор, з обох боків якого тягнулись входи в темні, схожі на печери приміщення. Коридор був сяк-так освітлений лампами.
Група пройшла майже в кінець галереї. Карлик зайшов до одної з печер і, пошаривши рукою по стіні ліворуч від входу, ввімкнув світло.
— Ось, — сказав він, пропускаючи хлопців і дівчину всередину.
ebooksa