За іронією долі Марко Молінарі, єдиний зі спільноти Паїтіті, хто знав про підкинуте «студентиками» отруйне зілля, першим випробував на собі його дію. Він усе врахував, але, засліплений ненавистю до стрільців Джейсона, випустив з уваги, що Сатомі сипнула отрути не лише в основні страви, а й у чай. Гарно прокип’ячений і настояний узвар із бруґмансії (як і будь-яка рідина) напрочуд швидко засвоюється шлунком. Алкалоїди миттю рознеслися організмом, і за той час, поки Марко дурнувато переводив погляд з чашки у своїх руках на напружене (але в той же час зраділе) обличчя Семена, проникали у мозок.
Марко впирає порожній погляд у землю. Губи стулені міцно, майже судомно, ніздрі роздуті. Холодний піт проступає на його лиці. Чоловік блідне.
Через секунду артерії на шиї страшно набрякають, стаючи товстими, мов пальці. Він хрипить, тихо і ритмічно, у такт тому, як надимаються й опускаються груди.
Через дві секунди чашка випадає з долоні (в цей момент усі, хто сидить за столами, відриваються від таць і дивляться на кухаря), руки безвольно обвисають вздовж тіла.
По тому його очі затуманюються і сповнюються вологою, що великими краплинами скочується по щоках. Артерії починають пульсувати, це помітно навіть із відстані двох-трьох метрів, вони здригаються, немов мотузки, які хтось смикає зсередини тіла італійця, дихання пришвидшується, частково сховані волоссям очі починають обертатись незалежно одне від одного. Такі прояви тривають чверть хвилини, а тоді раптово посилюються.
Семен, розуміючи, що мусить якимось чином прибрати кухаря з-перед очей перуанців і мачігуенга, підхоплюється з-за столу і якомога рівніше говорить англійською:
— Спокійно! Це початок епілептичного приступу. Я знаю, що робити, не зважайте і продовжуйте їсти.
А тоді, нахилившись до Ґрема, квапливо шепоче:
— Забираємо його, нехай вони доїдають.
Милицю Семен кидає біля столу, підпірнає італійцю під пахву і, стрибаючи на одній нозі, тягне його під брезент. Ґрем незграбно допомагає росіянину.
Перед тим як скочити у намет, Сьома озирається через плече, силкуючись осмислити, чи всі мешканці Твердині зібрались за столом. Він не може сказати напевне, але точно знає, що принаймні одного немає — Амаро Кіспе, пласкоголовий коротун, не прийшов обідати, — і Сьома холоднокровно відзначує, що, розібравшись із Марко Молінарі, треба буде поспішити до Левка. Насамкінець росіянин помічає здивований вираз на обличчі Мела Барра (що, втім, не заважає ірландцю інтенсивно жувати), який старається пригадати, чи бачив за десять років роботи з Джейсоном Х’юз-Коулманом епілептичний напад у когось із команди, розуміє, що нічого подібного не було і якщо з кимсь стався перший приступ, то саме він, а не Семен має подбати про хворого. І Барр починає замислюватись над простим, але цікавим питанням: а що, в біса, коїться?
Ґрем з Сьомою прослизають до намету-їдальні, де Марко бухається їм до ніг. Його очі тепер сухі, але неприродно червоні, вони крутяться ще швидше, надзвичайно швидко, часом цілковито ховаючи зіниці під повіками, лишаючи на виду лише покремсані капілярами білки. Густа біла піна сочиться крізь напіввідкриті губи. Розбухлі, наче нерівності стовбура, артерії тіпаються настільки швидко, що кількість скорочень годі порахувати. Серце працює на межі смертельно небезпечної фібриляції. Товстий шар липкого поту покриває тіло, що дриґається так, ніби підключене до джерела електричного струму. Це навіть не піт, розуміє Сьома, це незрозумілі виділення білого кольору, що сочаться з усіх пор. Спереду на штанях італійця розпливається темна пляма.
Десь за хвилину конвульсивне обертання очей припиняється, Марко вилуплює їх і… починає нелюдськи кричати. З губ випорскує дика суміш мурмотання, завивання, ричання і безумного вереску. Гірше за все — він зводиться на ноги.
Цієї миті до намету зазирає Мел Барр і, даремно намагаючись перекричати Марко, каже Семену, що це не епілепсія. Це припадок, але точно не епілептичний. Між тим кухар хапає кухонні меблі і трощить їх, росіянин кидається наввипередки, думаючи про те, щоб не допустити італійця до ножів, а Ґрем, широко вирячивши очі, мовчки спостерігає.
— Це не епілепсія! — кричить Ірландець, притримуючи рукою край темно-зеленого брезенту, і раптом… замовкає. Очі скляніють, щелепа відвисає, а погляд впирається в одну точку. Мел валиться ницьма — кажемо спасибі бруґмансії і Господу Богу, завдячуючи Чиїй мудрості маємо таких чудових представників рослинного царства.
Марко наскакує на шафу з тарілками і буквально вгрузає в неї. На підлогу сиплються керамічні уламки.
Знадвору долинають гамір боротьби і бридкі звуки, що нагадують гарчання собаки, яка намертво вчепилась у здобич. Потім сплескує постріл, услід якому зривається несамовитий гул. Тридцять дорослих чоловіків, які десять хвилин тому мирно сиділи за одним столом, починають вити, немов зграя вовків. Чути брязкіт перевернутих підносів, удари, стогони.
Крізь брезентові стулки влітає Сатомі, бачить Мела Барра, який корчиться так, наче крізь його оболонку вибивається інша істота, і сахається, відстрибує вбік.
— Що там, люба? — придуркувато питає Ґрем.
Мулат наляканий. Сьома дивиться на нього і усвідомлює: американець до останнього сподівався, що бруґмансія не спрацює. Ґрем не вірив, що до такого дійде. Хоча Семен, як і американець, не хоче, щоб японка відповідала, не хоче бачити, що їй довелось побачити. І Сатомі, певно, розуміючи їх без слів, не розтуляє рота.