Твердиня

От тільки нижня губа зрадливо трясеться.

CXXXVIII

— Ти ж казав, воно їх вирубить… — пробелькотів Левко.

Семен, Ґрем і Сатомі наштовхнулись на хлопця біля входу в надра Твердині. Очі українця (все так само моторошно червоні) лізли на лоба, а губи ледь помітно тремтіли.

Сьома мовчав і безпорадно кліпав. У тридцяти метрах за його спиною, біля громадини генератора «JCB», троє робітників-мачігуенга знавісніло дубасили один одного. На доріжці, якраз навпроти навісів, лежав підстрелений вартовий (якби Семен мав час зазирнути йому в обличчя, то впізнав би хлопчину, що вчора ввечері забрав у нього нетбук) і повільно спливав кров’ю. Боб Марґоліс, видершись на стіл, вкритий рештками салату й курячими кістками, задер голову в небо і нечленороздільно мурмотів. Час від часу він голосно скрикував і бив себе кулаками по грудях. Марко Молінарі, таки діставшись до ножів, розпоров бокову стіну намету-їдальні і, все ще дико волаючи, відбивався від невидимих ворогів. Італієць вимахував руками так запекло, що покремсав би на капусту будь-кого, хто підійшов би ближче ніж на метр. По траві за навісами качався ще один перуанець; він кричав, задихаючись, і лупив себе долонями по обличчю, грудях, стегнах, неначе збиваючи невидимих комах. Краєм ока Левко побачив, що бідолаха докотився до краю тераси і, не перестаючи верещати, зірвався вниз на 6-ий рівень. Якийсь мачігуенга, горлаючи, неначе за ним гнались усі демони з католицького пекла, дряпався на вершину великої піраміди. Невідь-чому він був геть голий. Незважаючи на холод, темне тіло блищало від поту й виділень, що покривали його немов тонкий шар інею.

— Ти ж говорив, воно їх просто вирубить, — з докором (намагаючись глушити нотки страху й відчаю) повторив українець.

— Що… там… сталося? — Сатомі розколола фразу на фрагменти, немовби раптово забула англійську, через що, говорячи, мусила пригадувати кожне слово. Вона дивилась на пологий спуск, за яким чорнів вхід у підземелля.

— Бруґмансія подіяла, — не знати кому сказав росіянин.

— Вона подіяла, але вони не відключились, Сьома, вони НЕ відключились, — вперто твердив Левко. — Якщо ти називаєш це «погасити гарнізон», то я, бляха, онук Че Гевари. — Хлопець раптово повернувся до Сатомі. — Один з археологів… той, що допомагав принести таці з їдлом, — («Джеррон, — згадала дівчина, — його ім’я Джеррон Старкс», — приємний тридцятип’ятирічний чоловік, що ввічливо затих, коли вона в самому зародку обірвала його тюхтіюваті залицяння), — він промчав повз нашу «нору», прямуючи до виходу. Мені страх як не сподобалось, що хлоп’яга, який мав би лежати у відключці і пускати ротом слину, — Левко штрикнув поглядом Сьому, — галопом поскакав по галереї, тож я вирішив піти за ним і подивитись, що він робитиме. Я пройшов до першого повороту, і там він чекав мене. Він… — хлопець облизав губи і ковтнув слину, — археолог якось дивно дивився на свій живіт. Поки дядько не розпоров собі черево і не почав виймати власні кишки, я не помічав, що він стискає у руках якийсь інструмент, затискач для пробірок чи щось таке.

Дівчина охнула, піднявши брови на цілий дюйм від звичного місця.

— Так, Сатомі, він лежить отам, практично за рогом. Бідолаха завалився на спину і, навіть помираючи, намагався відповзти від викинутих на долівку нутрощів, так, наче то були живі змії. — Українець втягнув носом повітря. — Ви уявляєте, що треба відчувати… або не відчувати, щоб розпанахати власний живіт інструментом, зовсім для того не придатним?

Росіянин піджав губи і змигував, дивлячись крізь українця. Обертатись не хотілося. Скільки ще бідолашних мачігуенга і вартових порозпорюють собі черева чи відітнуть статеві члени?

— Добре. Фу-у-у-ух, — видихнувши повітря, Левко опанував себе. Ще раз повторив: — Добре. — І глипнув на Семена: — Давай до справи. Порахував, скільки сиділо за столом.

— Так. — Погляд сфокусувався на лиці приятеля. — Без нас там обідало двадцять сім чоловік… Ну, двадцять вісім, якщо рахувати Марко, але Марко не їв і за столом не сидів, він лише випив чаю, тому…

— Сьома! — гаркнув українець. — Плювати на те, хто їв, а хто пив. Назви загальну кількість тих, хто наковтався пелюсток із твоїх Янгольських Сурем.

Росіянин замислився на хвильку і чітко проказав:

— Двадцять вісім чоловік.

Левко зібгав шкіру на лобі в пучок зморшок. Загалом без них на Паїтіті живуть сорок шість. Десятеро відлетіли на «Мі-17». Шестеро вчених пообідали в підземеллі. Значить, за столом мало сидіти тридцять чоловік.

— Двох не вистачає, — зблиснув червоними очиськами Левко.

— Один — це карлик, — згадав Сьома.

— Так, це правда, — підтвердила Сатомі, — Амаро не було.