Твердиня

— Ще один лишається, — підсумував українець. — Хтось, кого ми не знаємо. Про кого навіть не підозрюємо.

— Я ж вам казав, — докинув Ґрем таким голосом, наче Семен і Левко були в винні в тому, що хтось із мешканців Паїтіті не прийшов на обід. — Цим мало скінчитися.

— Заткнись! — агресивно відреагував Левко. — Це не має значення. Найімовірніше, це якийсь каменяр-мачігуенга, що заспав у бараку, — «І Господи, будь ласка, зроби так, щоб він не прокинувся в найближчі тридцять хвилин». — Він нам не зашкодить.

Ніхто з них чотирьох, включаючи самого українця, у це не вірив.

«А якщо це охоронець? Озброєний охоронець? Охоронець з автоматом АК-47, який кількома чергами «приземлить» крихітний «Колібрі», не давши вертольоту набрати висоту», — подумав Сьома, проте вирішив не переганяти думки в слова. Гівна, яке їм слід розгребти найближчим часом, і так вистачало.

— Час збігає, — продовжив Левко. — Ви вдвох, — він мав на увазі Ґрема і Сатомі, але звертався виключно до японки, — прослизніть до хатини Джейсона і розшукайте ключ від «Колібрі», а ми з Семом подбаємо про Амаро Кіспе.

Заклавши великі пальці за пояс джинсів, мулат роздивлявся траву в себе під ногами.

— Де нам їх шукати?

Левко спалахнув, насилу стримавшись, щоб не вдарити американця:

— Я не знаю де! Зорієнтуйся на місці! Вийми нарешті голову з задниці і починай нею думати.

— Ти певен, що ви впораєтесь? — перебила хлопця Сатомі, покосившись на Семенів гіпс. — Давай краще я піду з тобою замість Сема.

— Я впораюсь, — вищирив зуби Левко, ставши неймовірно схожим на вампіра з тої босяцької саги про кровопивць і підліткові шмарклі. — Тобі туди краще не соватись.

— Скільки вам знадобиться часу? — Сатомі логічно припускала, що пошук ключів у порожній віллі триватиме менше, ніж приборкання карлика.

— Хвилин десять щонайбільше, — задумавшись, відгукнувся українець. — За чверть години зустрічаємось біля вертольота, — і пересиливши себе, поклав руку на плече мулата: — Не підведи, чувак.

Ґрем не відповів.

CXXXIX

Левко перескочив через тіло Джеррона Старкса, а Семен затримався, обходячи його стороною.

— Давай швидше, — підганяв українець.

— Не можу, Лео. У мене зламана нога, якщо ти забув. — Лишившись на самоті, вони стали розмовляти російською і через це відчували непоясненний дискомфорт. Звиклі до м’яких «r», шепелявих «th» і «gh», вони спотворювали слова. Власні голоси здавалися чужими.

З надр Твердині долинали лячні верески. Здавалося, когось із вчених там катують, але джерело криків рухалось, то затихаючи, то посилюючись, і помалу ближчало. Хтось ходив і горлав, просто блукав і рикав, лякаючись власного відлуння.

— Чувак, я не знав… — почав Сьома, — …не знав, що бруґмансія так подіє. Я досі думаю, що вони вгамуються. Мабуть, зовсім скоро.