— «Bud», — випалив чех.
— «Bud», — луною повторив Сьома.
То був справжній чеський «Budweiser Budvar»[59], а не, як повторював Ян, американська підробка. Минулого тижня Фідлер привіз кільканадцять пляшок із Чехії, вважайте, прямо з заводу. Проте Левко віддавав перевагу німцям.
— Мені «Paulaner»[60]!
— О’кей, баддіс, замовлення прийнято. — Ґрем дістав пляшки і зачинив холодильник.
Тим часом чех розпакував чипси, а росіянин взявся готувати свої фірмові сухарики, обсмажуючи кубики чорного хлібу зі шматками бекону та посипаючи їх спеціями. Починався один із найприємніших і однозначно найлегший етап великої подорожі — планування.
— Значить, на цей момент у нас лишилося три варіанти, — почав Сьома. — Ісландія, Мексика і Кенія.
За вікном швидко сіріло. Почався тихий дощ, безшумно цяткуючи шибки сріблястими краплями. Ґрем, Ян і Сьома розсілися на Г-подібному дивані, що тиснувся до перил сходового прольоту. Левко розташувався на старезній табуретці з протилежного боку стола. Оскільки кормова частина українця, наче у борця сумо, досі була замотана мокрими рушниками, на диван хлопця не пустили. Скраю столу висилася така ж ветха, як і табурет, настільна лампа з абажуром (єдине ввімкнене джерело світла у вітальні), в центрі стояли два ноутбуки і лежала ціла купа роздрукованих карт, фотографій і статей. Біля кожного хлопця тулилися тарілки з закусками, а також пляшки з пивом. У кімнаті панував затишний півморок і смачно пахло сухою деревиною.
— Так, три, — підтакнув Ян. — Я за Ісландію. — Глибоко в душі чех не вважав себе справжнім бекпекером. Матрацником він не був, але кайфу від ночівлі в копійчаних хостелах не ловив.
— Що в тій Ісландії? — підняв руки Ґрем. — Я хочу до Кенії, там дика природа, там круто…
— …і там скажено дорого, — доказав Ян, закидаючи в рот апетитний сухарик. — Я дивився по сайтах: одна машина може обійтись у сотню баксів на день. І хостели недешеві.
— Пф-ф… — фукнув мулат, для якого гроші ніколи не були проблемою.
До вчорашнього дня Левко хотів поїхати в Мексику, особливо на півострів Юкатан — помандрувати по містах, що лишилися від майя, проте зараз мовчав, очікуючи, що скаже Сьома.
— Почекайте. — Семен поставив ліву долоню перед Ґремом, а праву перед Яном. — Я хочу запропонувати четвертий варіант. — Росіянин дістав намальовану Ґуннаром карту, розгорнув її на столі і переповів американцю й чеху подробиці позавчорашньої розмови зі старим художником.
Коли Сьома закінчив, хлопці по черзі взяли мапу до рук і роздивились її.
— Ти гадаєш, це Паїтіті існує? — Мулат із недовірою покосився на Семена.
— Я знаю не більше, ніж ти, Ґреме, — ухильно відповів росіянин. Дістав з файлу, що лежав на столі, три аркуші А4 і роздав друзям. — Тут я стисло виклав достовірні, перевірені факти, що стосуються Паїтіті. Ознайомтесь.
Левко здивовано глипнув на товариша. Він знав, що Семен нишпорив по Інтернету в пошуках інформації, але подумати не міг, що все настільки серйозно. Сьома поводився, наче директор ЦРУ на суперсекретному засіданні в Ленглі, штат Вірджинія[61]. Від цього тягнуло на сміх (особливо зважаючи на смішно викривлену голову), але водночас — якимось дивним чином — Семенова статечність налаштовувала хлопців на серйозний лад.
Ґрем, Ян і Левко присунулися ближче до лампи і стали читати:
Паїтіті (Paitití, Paytiti, Paipite, Paykikin) — загублене (за іншою версією — міфічне) місто у сельві за Андами, ймовірно розташоване на південному сході Перу (в лісах Мадре-де-Діос), на півночі Болівії або ж на південному заході Бразилії. Існування чогось під назвою Паїтіті не викликає сумнівів, однак до сьогоднішнього дня через неприступність регіону жодних руїн не знайшли. Деякі експедиції зникли безвісти. Водночас Паїтіті не ототожнене з будь-якими іншими відомими руїнами у Південній Америці.
ebooksa