Твердиня

Хрускання чипсів і сухарів затихло. На екрані, на тлі однорідної маси джунглів, що з такої висоти нагадувала ворсистий килим, проступили два невеликі озера: одне на півночі, друге — на півдні, майже на лінії з першим, чий обрис повторював водойми, намальовані Ґуннаром на карті.

— Не може бути! — Левко витягував шию так, що ледь не впав з лави. — Озера! — Хлопець перевів погляд на Семена, несподівана здогадка кинула його в жар. — Паїтіті… ти знайшов його? Чувак, ти зміг відшукати загублене місто через супутник?!

— Ні. — Росіянин, спираючись ліктем на стіл, далі натирав брову. Вільною рукою він вернув карту до початкового положення. — Якість фотознімків у західній частині Мадре-де-Діос надзвичайно низька. Там нічого немає, і супутник не проводив деталізовану зйомку. Крім того, — Сьома обвів пальцем ліву частину екрану, — ця ділянка цілковито затягнута хмарами, наче її навмисно знімали у хмарні дні, щоб заховати щось; є місця, де важко роздивитись русла річок, не те що об’єкти в джунглях. Я не можу побачити Паїтіті, і я не знаю, чи існують руїни насправді. Зате я знаю, що принаймні частково Ґуннар Іверс казав правду: злітна смуга біля Проґресо, Аппер-Вінкер-Лейк і Лоуер-Вінкер-Лейк існують.

— Круто… — Мутні очі Ґрема підсвітилися зсередини, наче хтось у його мозку взявся запускати феєрверки.

— А тому, чуваки, — Семен склав долоні на столі перед собою, — я не відкидаю ваші варіанти, але хочу винести на голосування власну пропозицію: чи не хотіли б ви вирушити в Мадре-де-Діос і спробувати знайти Паїтіті? — Він підняв палець, застерігаючи їх від швидкої відповіді. — Знаю, це обійдеться дорожче, ніж політ до Ісландії чи навіть мандрівка Кенією. Знаю, така подорож буде значно важчою. Можливо, ми нічого не відкриємо і повернемося з порожніми руками. Зате ми отримаємо справжню пригоду, ми напишемо історію, подібної до якої не буде ні в кого, котру ми довго згадуватимемо і з насолодою переповідатимемо друзям холодними вітряними ночами ще багато років після її завершення… Отож, хто за те, щоб організувати експедицію в джунглі на сході Перу?

Мовчанка тривала не більше ніж півсекунди. Про Мексику, Кенію чи Ісландію ніхто не думав.

— За!

— Я за!

— Я теж.

Сьома посміхнувся і тут-таки скривився через блискавку, що прострелила крізь шию. На очах росіянина виступили сльози, та все ж він бадьоро (з дещицею недоречного пафосу) продекламував:

— Отже, джентльмени, ми летимо в Перу!

…Ввечері Левко лежав на ліжку у своїй кімнаті, практично торкаючись носом стіни, і згадував слова Ґуннара Іверса, оживлював у пам’яті його загадкову фотографію. Історія про Паїтіті баламутила, розбурхувала уяву. Щоправда, вона не вразила Левка по-справжньому — не більше, ніж, скажімо, свіжий анекдот може вразити досвідченого коміка.

Поки що не вразила.

У той же час якесь непоясненне — химерне й незрозуміле — відчуття неспокою тихо скніло у нього за грудиною. Хлопець не розумів, звідкіля воно взялося. Тоді він ще не знав, що саме слово Паїтіті, невловимий привид древнього міста (котрого, можливо, ніколи й не існувало на Землі), ставав прокляттям для тисяч і тисяч людей, чимало з яких мали твердішу руку та хоробріше серце. Він не знав, він навіть не здогадувався, скільки сотень відчайдухів проказували слово Паїтіті з люттю, огидою і з бездонним, мов Маріанська западина, відчаєм — проказували як найстрашніший прокльон — за кілька хвилин до смерті. Левко не розумів власного сум’яття, адже поки що не усвідомлював, що перебуває за крок від того, щоб Паїтіті стало і його прокляттям.

Прокляття Паїтіті

XII 18 березня 2012 року, 23:34 (UTC +1) Остермальм, Стокгольм

Зайшовши до майстерні, Ґуннар відчув, що в кімнаті хтось є. Він здогадався по запаху: серед звичних ароматів акрилових фарб, полотнищ, деревини для рам і старих меблів пробивався легкий чужорідний аромат. Ні, не парфуми, запах був надто слабким. Радше гель для душу чи піна для гоління.

У голові старого крутнулась думка про втечу, але він відкинув її. Куди тікати? Навіть якби він був на двадцять років молодшим і в животі не хлюпав вміст двох пивних кухлів, у нього все одно не було б шансів. Якщо хтось із них наважився прокрастися до нього в дім, значить, йому кінець. Вони його не відпустять.

Час настав.

«Сумно…» — подумав Ґуннар Іверс і переступив поріг.

Ввімкнувши світло, він завмер, тримаючися спиною до решти майстерні. Стараючись не робити різких рухів (тим самим виторговуючи кілька додаткових секунд життя), старий почав повертатися. Розвернувшись впівоберта, зміг окинути поглядом майстерню.