Твердиня

— Ти? — Можливо, в голосі й було здивування, але його цілком заглушив страх. Іверс раптом усвідомив, що помиратиме довго, та ще й у таких немилосердних муках, що відхід до пекла здаватиметься йому визволенням.

На кріслі-качалці в центрі кімнати сидів рудий, тримаючи в руках чорну гелеву ручку «Tizo». Він був одягнутий у нейлоновий спортивний костюм (блискавка на куртці застібнута до шиї), спортивне взуття ховалось під світло-синіми целофановими бахілами, натягнутими на штани й обмотаними скотчем. На руках були тілесні гумові рукавички, а голову вкривала гумова, схожа на плавальну шапочка, під яку рудий старанно заправив пасма свого вогненно-червоного волосся. Густа борода була намащена таким товстим шаром гелю, що полискувала у світлі ламп. Він виглядав до неможливого потішним, немов актор якогось придуркуватого ситкому про інопланетян, але Ґуннар не сміявся, розуміючи, що цей маскарад влаштований з єдиною метою — не залишити слідів. Рудий вирядився наче клоун, щоби бути певним, що на підлогу Ґуннарової майстерні не впаде жодної волосини, жодного шматка шкіри чи краплини поту з його тіла.

— Як поживаєш, Ґуннаре? — Рудоволосий промовляв з окресленим шотландським акцентом, ледь кривлячи при цьому губи.

Старий художник продовжував стовбичити впівоберта біля вимикача, витріщаючись на небажаного гостя. І мовчав.

— Холодно у вас тут у березні. — Рудий крутив між пальцями гелеву ручку. — Я досі не можу втямити, чому ти перебрався в такий клімат. Хіба це не шкодить твоєму старечому тілу?.. Чи ти перед смертю захотів дихнути рідним повітрям?

Ґуннар нарешті віднайшов сили, щоб повернутись обличчям до чоловіка, який вб’є його в найближчі кілька хвилин.

— Можна я… — почав був художник, але затнувся. Хотів виблагати хвилину часу, щоб подзвонити дочці в Бостон. Він не розмовляв з Ліндою понад два роки, а вона, схоже, тим геть не переймалась — вони втратили контакт дуже давно, ще коли Лінді було сімнадцять. За два останні роки їй жодного разу не закортіло зателефонувати, її навіть не цікавило, чи живий він, а тому дзвінок від нього… за хвилину до смерті… просто щоб попрощатись… виглядатиме щонайменше дивно. З однаковим успіхом Ґуннар може подзвонити оператору call-центру з «Tele2»[63] чи порозмовляти з випадковим перехожим на вулиці. Найбільше, чого він доб’ється, — це налякає її. Хоча головна причина полягала в іншому — художник замовк, бо знав, що рудий не дозволить.

— Ти комусь розповів? — спитав рудий.

— Ні, — опустивши голову, відповів Ґуннар.

— Я знайшов у тебе фотокартку. — Чоловік кивнув у бік порожньої банки з-під фарби, всередині якої згорнулись почорнілі рештки спаленої фотографії. — Хтось її бачив?

— Ніхто. — «А навіть якщо й бачив, що з того?»

Рудий зітхнув. Він не вірив старому, але розумів, що перевірити інформацію ніяк не може. Так само як не здатен нічого змінити. Лишалось останнє запитання.

— Вчора у тебе були студенти… — Почервонілі очі примерзли до обличчя старого.

Ґуннар без поспіху звів голову.

— Вони заходили подивитись на картини, більше нічого.

Червоний колір очей згустився до багряного, повіки завмерли, не рухаючись.

— Тим краще для них. Ти ж знаєш, вони пожалкують, якщо їм щось відомо.

— Я нічого не розповідав. — Художник з усіх сил старався говорити твердо. — Вони ще надто юні.

Рудий зняв ковпачок з ручки, і навіть із відстані трьох метрів Ґуннар Іверс побачив, що заряду з пастою немає. На кінчику замість гострого пера чорнів триміліметровий отвір.

Рудий випростав руку, спрямувавши ручку на старого.