—
Щось сухо клацнуло, і Ґуннар відчув, як п’ятисантиметрова стальна голка ввігналась у шию. Зазвичай червоноокий витрачав на розправу більше часу, подеколи катуючи жертв по вісім, десять, дванадцять годин (а то й цілу добу, якщо у бідолах витримувало здоров’я), але сьогодні він не міг собі такого дозволити. Художник жив у самісінькому центрі Стокгольма, і один достатньо гучний зойк міг підняти на ноги поліцію в цілому Остермальмі. Тікати по вузьких хаотичних вуличках буде зна-а-ачно важче, ніж якби Ґуннар жив на околиці.
— Що… — Ґуннар поводив рукою по шиї, але голка ввійшла на всю довжину.
Закинувши голову, рудий гигикнув:
— Це шпилька з кількома міліграмами отрути острівного ботропса[64], змії, яка водиться винятково на острові Кеймада-Ґранде, що в Атлантичному океані, неподалік Бразилії. Одна з найотруйніших гадюк у світі. На острові немає поживи, крім птахів, тому, щоб вижити, острівний ботропс навчився вбивати швидко, смерть від укусу настає скоріше, ніж поранена жертва встигає відлетіти. В результаті еволюції у цього унікального виду змій сформувалася найбільш швидкодійна отрута серед усіх, відомих на планеті, через що я підозрюю, що кінця цієї фрази ти вже можеш не чути…
Так і було. Занімівши, Ґуннар Іверс повалився ницьма на підлогу. Через десять секунд у старого зупинилося серце.
Ховаючи ручку із замаскованим усередині пусковим механізмом для голок за пазуху, рудий підвівся й озирнув небіжчика. Переступивши мерця, підійшов до вимикача і завмер.
Якого біса? Хоча б у цьому він собі не відмовлятиме.
Так і не вимкнувши світла, рудий схилився над тілом, легко перевернув його і поволік до центру майстерні. Натягнув гумову рукавицю на правій долоні на рукав кофти і примотав її скотчем. По тому дістав з бокової кишені складного ножа і вправним рухом розпоров живіт Ґуннара. Засунувши руку в черевну порожнину, розштовхуючи нутрощі, він заглиблювався, поки не дістав пальцями ще тепле серце. Кров заливала підлогу, розповзаючись безформною плямою. Обхопивши занімілий орган, рудий потягнув його на себе. Спершу вени та артерії не пускали, втримуючи розм’якле серце на місці, але згодом чоловіку вдалося вирвати його і видобути на поверхню.
Вдруге обдивившись мертвого старого, рудий виколов осклянілі очі і видряпав кілька позначок на опалих грудях. При цьому він милувався роботою, неначе скульптор, що виковує статую вродливої жінки.
Серце він поклав у пакет і забрав з собою. Ніякого зашифрованого послання в тому не було; символи, вирізані ножем на грудях, теж нічого не значили. Рудий розважався, тішачись від думки про те, як ламатимуть голову над його безглуздою витівкою шведські поліцейські. Підсвідомо він підбадьорював себе, що чинить так через необхідність, посилаючи послання студентам, які відвідували Ґуннара в переддень смерті. Сюжет про
Перед тим як вийти на вулицю, рудий сфотографував тіло Ґуннара на мобільний. Тоді зняв рукавиці і стягнув гумову шапочку. Хутко перетнувши дорогу, він сів у припарковане неподалік «Volvo» і поїхав геть…
Ніхто з хлопців, кому адресувалось «послання», не бачив новин. Вони були молодими безклопітними студентами, і стокгольмські кримінальні новини цікавили їх найменше. Ян Фідлер, який прожив у Швеції найдовше, щоранку передивлявся шведські новинні сайти, але, наштовхнувшись на замітку про дикунське вбивство на Остермальмі, ніяк не пов’язав його з розповіддю про загублене місто Паїтіті, яку почув від Левка й Семена. Четверо друзів продовжували готувати подорож, не підозрюючи, що людину, яка дала їм карту, відправили на той світ.
Левко тупцяв посеред другого поверху супермаркету «ІКЕА» біля металевого кошика, заваленого легкими спальниками в нейлонових мішечках з білими мотузяними затяжками, і телефонував Семену. Пролунало клацання, просигналізувавши про встановлення зв’язку.
— Старий, здоров! Говорити можеш?
— Валяй, — відгукнувся росіянин.
— Я зараз в «ІКЕА», знайшов спальники.
— І?
— Легкі, в нейлонових мішечках, дешево коштують.
— Температура? — поцікавився Сьома.
ebooksa