Твердиня

— Пізно… Без Віктора ми наче каліки на інвалідних візках. — Джейсон несподівано згадав Сьому. В очах спалахнули мутні вогники; в них не було ані волі до життя, ані тіні від звичної ексцентричності, лише злоба змішана з безмежним відчаєм. Вогні згасли швидше, ніж рудий устиг їх помітити. — Не хочу, щоб у когось із них у Пуерто-Мальдонадо знайшли папери, що викликатимуть запитання.

За кілька кроків від них, навпроти дверей котеджу, поверх яких прибили дві широкі дошки, згуртувались рештки тих, хто протягом останніх років населяв Паїтіті: троє стрільців (Боб, Род і Роджер), лікар Мелл Барр і п’ятеро вчених. Останні виглядали переляканими — кожен з них розумів, що в нинішній ситуації є непотрібним баластом. Ближче до вертолітної площадки лежала чимала купа наплічників, коробки з камінням, ящики із золотом та різне спорядження. Поруч з кучугурою речей зі зв’язаними за спиною руками стояв Ґрем Келлі.

Рудий знизав плечима:

— Як знаєш.

— Коли все заспокоїться, я повернусь по них.

Криваво-червоні очі підскочили і вп’ялись у пом’яте обличчя сивочолого. В ту мить рудий усвідомив, що бачить Джейсона востаннє. Неприємна млосна хвиля протнула його з голови до п’ят.

— Джейсоне…

— Йдіть. Вам уже час.

Стрільці переминались з ноги на ногу, спідлоба зиркаючи на боса. Ніхто не розумів мотивів його дій. Ситуація й без того кепська, а він вперто силкується зробити її ще гіршою.

— Джейсоне, це не останнє таке місце, — спробував рудий.

— Паїтіті було найбільшим. — Джейсон мимоволі здригнувся, усвідомивши, що став говорити про Твердиню в минулому часі.

— Так, воно найбільше, але не єдине, — повторив рудий, зробивши наголос на словах «не єдине» і обвівши рукою рештки зруйнованого табору. Все, що не могли забрати з собою, чоловіки потрощили.

Тепер уже Х’юз-Коулман знизав здоровим плечем, мовляв, тобі не зрозуміти. Раптово нахилившись, повернувши голову так, щоб його не чули вчені, він швидко заговорив:

— Розумників прибереш, щойно заховаєш аномальні зразки і золото. — Джейсон міг би перестріляти науковців зараз, але без них стрільці не змогли б забрати все цінне. — Тіла розчленуй і розкидай по джунглях. Цього разу нам не потрібна зайва увага.

— А мулат?

Сивочолий вигнув ліву брову і подумав, перш ніж відповісти:

— Не чіпай. Я потім вирішу.

— Добре, Джейсоне.

— Рушайте. — Чоловік підійшов до стрільців і по черзі потиснув кожному руку. Вони мовчали, хмурячись від того самого огидного передчуття, що хвилину тому облягло рудого.

— Босе, ви б пішли з нами… — Якби не хриплий голос, Род Холмґрен скидався б на малюка, котрий просить батька залишитися з ним у дитсадку.