Твердиня

— Сьомо, ти якийсь дивний.

— Я не дивний. Все нормально. Просто… е-е… не треба йти до Ґрема зараз. Сьогодні неділя, вже пізно. Давай ви завтра поговорите. — Передчуття переросло в упевненість.

Левко дістав із задньої кишені джинсів мобілку і зиркнув на годинник.

— Чувак, зараз тільки пів на дев’яту. Яке пізно?

— Може, його немає вдома.

— Та ну. Сидить, певно, перед компом, а телефон на вібро валяється в іншій кімнаті.

— Ґрем може бути в барі чи…

— Я почекаю його. — Левко пришвидшив ходу. Семен відчув, що втрачає контроль. — Чувак, я не засну, якщо сьогодні ж не розставлю крапки над «і». — Побачивши, що Сьома йде за ним до метро, українець посміхнувся: — Тобі не обов’язково їхати зі мною, бити морду я не збираюся.

«Це ти зараз так кажеш, — подумки зауважив росіянин. — А через годину бажатимеш кокнути Ґрема, наче куклукскланівець».

— Я… — Сьома спробував вигадати яку-небудь правдоподібну причину, щоб поїхати в центр міста, але в останню мить вирішив, що це лише насторожить Левка, і надумав діяти інакше. — Добре. Тобі видніше.

— Тоді бувай. — Українець змахнув рукою.

— Удачі, старий. — З кислою міною Сьома поплескав Левка по спині.

Лео, не озираючись, зник за скляними розсувними дверима, запустивши в тераріумну сухість торговельно-розважального центру трохи квітневої вогкості.

Переконавшися, що товариш віддалився, Семен вихопив мобілку і гарячково набрав номер Сатомі. Пішли довгі гудки. П’ять… десять… двадцять секунд… півхвилини. Дзвінок припинився сам по собі — дівчина не відгукнулася. Хлопець почекав і натиснув кнопку виклику вдруге; цього разу… абонент виявився недосяжним. Уже знаючи, що почує, хлопець знайшов у списку викликів номер Ґрема Келлі і подзвонив йому. Плаский жіночий голос відповів так, як і попереднього разу: абонент тимчасово поза зоною досяжності. І Ґрем, і Сатомі вимкнули телефони.

Останні сумніви щодо того, де зараз японка, розвіялися.

«Стопудово, гицає з америкосом», — заскрипів зубами росіянин, розуміючи, що через п’ятдесят хвилин (саме стільки їхати в метро від «Шиста» до станції «Берґшамра», біля якої жив Ґрем) перуанська авантюра завершиться, так і не розпочавшись. Хлопець не мав нічого проти любощів Ґрема й Сатомі, просто він дуже хотів поїхати в Мадре-де-Діос і знав, що без Левка мандрівка не відбудеться. Крім того, він уже збрехав своєму другові і не хотів, щоб ця брехня виявилась марною.

Швидко перебираючи пальцями, Сьома подзвонив Яну. Чех відгукнувся миттєво.

— Привіт, професоре, — бадьоро випорснуло з динаміка.

— Ти знаєш, де Сатомі? — без розшаркувань почав Семен.

— Ні. — Янів голос зазвучав здивовано. — Чому ти подумав, що я…