Сьома подзвонив Янові з таксі:
— Їдеш?
У динаміку чулося натужне дихання чеха, яке зрідка затирав шум машин.
— Їду.
— Де ти?
— Проминув Стадіон[70]. Кажи бігом, що хочеш.
— Я придумав, що треба зробити, коли приїдеш до Ґрема. — Водій автомобіля, неначе знущаючись, їхав немислимо повільно, насолоджуючись кожним вивертом дороги.
— Ну?
— Якщо часу, щоб усе пояснити, буде мало, тобто якщо Лео буквально дихатиме тобі в спину… — І Семен коротко виклав суть задумки.
Тонко вискнули велосипедні гальма.
— Ти здурів! — обурливо закричав Ян Фідлер. — Я не згоден! Це збочення!
— Яне, треба, — стисло аргументував росіянин.
— Йди геть, Сьомо, я на таке не підписувався! — Коли потік повітря, що огинав тіло під час їзди, припинився, на лобі, шиї, спині й руках чеха рясно висипали краплі поту.
— Чувак, ніхто не дізнається, все лишиться між нами, і колись ми будемо сміятися, згадуючи цю витівку. Для нас головне, щоб Лео до вильоту в Перу не здогадався про шури-мури між Ґремом і Сатомі.
— До вильоту ще чотири місяці! — не вгавав Ян. — І весь цей час усі думатимуть, що я…
— Ну хто всі? Хто всі, Яне? — Сьома заметляв руками так, що водій став підозріло коситись на нього. — Думатиме один Лео, решта будуть в курсі справи.
— А раптом Левко комусь розкаже?
— Не розкаже, Яне, я про це подбаю! Я їду в Берґшамру на таксі, перестріну Лео по дорозі назад і поговорю з ним. Не дрейф.
— Я не знаю, чувак, це якось… дивно.
— Так ти хочеш поїхати в Перу чи ні?
ebooksa