Твердиня

Решта відповіли одностайним реготом.

Левку шалено хотілося спати, але він не йшов, похнюплено спостерігаючи, як Ґрем і Сатомі розважаються, влившись у нову компанію.

Впадало в очі, що, незважаючи на тісноту, люди за столом розділились на два гурти. До першого входили Айк і його приятелі — вісімнадцяти-двадцятирічні янґстери[74], ще вчора шмаркаті тинейджери, для багатьох з яких подорож у Перу стала першим вильотом за межі Сполучених Штатів. Другий складався з більш зрілих хлопців та дівчат віком від двадцяти восьми до тридцяти двох років. Ззовні значні відмінності не проступали, і перші й другі були підтягнутими, засмаглими, хлопці — з відпущеними бородами. Розбіжності пробивались у деталях: старша група мала дорожчі, хоч і не найновіші смартфони («iPhone 4S», «Samsung Galaxy S II»), дорогі фотоапарати, планшетні комп’ютери; молодші користувалися дешевими і більш популярними серед молоді телефонами, з їх кишень стирчали звичайні «мильниці», а планшетів не було взагалі. Різнився також одяг. Молодші шукали компроміс між зручністю і стилем. Одяг мав хай трохи, та все ж підкреслювати належність до тієї чи іншої субкультури. Старшим же було начхати, як вони виглядають. Вони в Андах, у Перу, а значить, вдяганка мусить відповідати двом головним вимогам: зручна — раз, тепла — два. Все решта не має значення.

Пірсингу й татуювань на відкритих частинах тіла вистачало і в тих, і в тих.

— А це хто? — Ґрем стрельнув поглядом в інший кут стола.

— Що? — не розчув Айк.

— Вони з вами?

Айк заперечно похитав головою і зневажливо цвіркнув, прикрившись долонею:

— Кануки[75].

— А-а. — Ґрем багатозначно посміхнувся.

— Туристична група. Завтра вирушають по Дорозі Інків до Мачу-Пікчу[76].

Раптово канадці засміялися і заляскали долонями по столу. Кануків було більше; вони здійняли такий галас, що американці надалі не могли перемовлятись, не підвищуючи голосу.

Левко витягнув шию, силкуючись розгледіти причину пожвавлення.

Канадці схилились довкола сумирного щокатого здорованя двометрового зросту, який товстими пальцями відривав прозорий пластик від картонки, видобуваючи з упаковки спрей-балончик розміром трохи менший за лак для волосся. Балончик був білого кольору з чорним ковпачком дивної форми.

— Калебе, я думав, ти глузував! — гигочучи, говорив невисокий кучерявий хлопчина.

— Ха-ха! Він крейзі! — сміялася смагляволиця тілиста чорнявка, нащадок мігрантів з Індії.

— Ви ще мені подякуєте, — незворушно гудів здоров’як.

Попри значні габарити, хлоп не виглядав загрозливо. Обличчя — кругле, плечі — вузькі, руки — без жодного рельєфного м’язу. Він був за кількасот гамбургерів від того, щоб стати забрезклим вайлом.

— Що там? Що то таке? — Не всі з гурту розуміли, над чим потішаються їх приятелі.

— Ось. — Калеб нарешті вийняв балончик з пластику, виставив його на всезагальний огляд і серйозно продекламував: — Газовий балончик проти ведмедів.