Донор для небіжчика

— Та звідки завгодно! Можливо, навіть прилетів із космосу — тепер я можу повірити в експерименти зелених чоловічків, які вони проводять на Землі, про що часто пише бульварна преса. Чи це мутував який-небудь наш рідний вірус під впливом радіації, може, навіть ВІЛ… Як на мене, цей варіант найправдоподібніший, якщо враховувати перший результат вашого тесту. А може, просто яйцеголові не зуміли відгородити своє нове дітище від світу. Втім, при бажанні можна допустити й існування тисячі інших можливостей…

Але насправді — я не знаю! І, тим більше, не можу уявити, як це опинилось у вашому організмі. А якщо була заражена та кров — то, чорт забирай, як інфекція потрапила до донора…

— Особисто я схиляюсь до думки, — спокійно сказав Герман, незважаючи на те, що слова Лозинського викликали в нього відчутне поколювання в хребті, — що це який-небудь чорнобильський мутант СНІДу чи результат старання яйцеголових.

Насправді Герман збрехав, щоб утримати себе під контролем (і це подіяло) — щось усередині його свідомості билось об невидимі перешкоди, виступаючи проти обговорення цієї теми, й вимагало негайно перетворити Лозинського на кривавий труп із вивернутими назовні нутрощами.

— Можливо… — погодився хірург. — Але… — він раптом замовк і похитав головою, щось обмірковуючи. Потім трохи розгублено продовжив:

— По-моєму, всі ці припущення — нісенітниця. Я дещо згадав з вашої розповіді, — це багато чого змінює, якщо, звичайно, ви нічого не переплутали.

— Що саме?

— Дивне поводження тварин. Вони стали вас панічно боятися.

— Ви думаєте, це пов’язано з тим, що вони інстинктивно розпізнали мою… хворобу?

— Саме так — інстинктивно.

— Отже, я… хворий… якоюсь древньою Хворістю? І цей вірус залишався невідомий, незважаючи на те, що існує тисячі, а може й, мільйони років? Я вас правильно зрозумів, лікарю?

— Так… так!.. — роздратовано відрізав Лозинський, зосереджено потираючи перенісся. — Ради Бога, не заважайте, я хочу подумати… Здається, в мене виникло припущення… Неймовірно, але… Просто дайте мені трохи часу…

Розпечена спиця простромила хребет Германа. Але йому знову вдалося стримати себе. Можливо, востаннє…

Лозинський підкурив чергову цигарку.

— Може, моя гіпотеза покажеться вам божевільною, не гідною кваліфікованого медика…

— Після всього, що зі мною сталося, я можу повірити навіть у Мері Поппінс.

— А я ніколи не подумав би, — продовжив Лозинський, — що такий прагматик, як я, може сфабрикувати таку ідіотську версію.

— Люди іноді змінюються, — зауважив Герман.

— Отож, — сказав Лозинський, дивлячись кудись убік, — я вважаю, що ви маєте справу з вірусом, який, можливо… зовсім безпечний для людини…

Герман збирався щось сказати, однак Лозинський зупинив його рішучим і нетерплячим жестом; зараз він поводився як божевільний учений, якому начхати на все, крім предмета своїх досліджень… навіть якщо йому загрожує жорстока розправа від химерної істоти, що була колись членом людського суспільства.