— Тільки ради Бога не стовбичте над душею, я цього жахливо не люблю, — сказав Лозинський із щирим роздратуванням. — Сядьте, нарешті. Якщо вам, звичайно, нічого не заважає на задниці…
…І захрипів від задухи — Герман здавив йому горло своєю жорсткою, як шматок скам’янілої деревини, рукою:
— Любиш глузувати, лікарю? Це був твій передостанній жарт… і зауваж: я не проти поговорити, але якщо ти викинеш іще хоч один фокус, я відірву тобі голову!
— Чч…орт!.. Мої перетинки… — прохрипів хірург. — Я впевнений, що оглухну задовго до цього…
Відпустивши його, Герман сів на стілець, хоча це йому справді було незручно.
— Випадково… не ви побували в Маркевича перед його смертю? — запитав лікар, потираючи долонею шию.
— Він помер? — здивувався Герман.
Лозинський відкашлявся.
— Отже, ви… Так, помер. За дуже дивних обставин. Кажуть, це був не віковий інфаркт… Натякали на вбивство…
— Продовжуйте.
— Взагалі-то, і справді, все виглядало дещо дивно: перед смертю він навалив цілу гору гівна… я маю на увазі, наклав собі в штани, мовби від переляку… Мене, взагалі-то, це не особливо дивує, крім того, експертиза справді виявила в його крові великий відсоток адреналіну. А на плечі знайшли величезну гематому — немов хтось із неймовірною силою стиснув його. Зважаючи на все, плече ледь не вилізло із суглоба, половина зв’язок була порвана…
— Зрозуміло. І що далі?
— Але найдивніше те, що коли його знайшли, — це була дружина, яка повернулася вранці — у квартирі стояв моторошний трупний сморід. З моменту смерті не минуло навіть шести-восьми годин, і тіло, можна сказати, було ще зовсім… свіже. Звідки той жахливий сморід, ніхто не знає. Щоправда, патологоанатом наполягає, що цей запах не належав трупу — ні Маркевича, ні чийомусь іншому. Чому, не знаю, — але він визначив його як результат іншого органічного гниття. Наскільки мені відомо, тепер щодо цього ведеться дискусія, хоча я дуже сумніваюся, що вдасться що-небудь з’ясувати. Коротше, вся ця історія дуже цікава, але особисто мене хвилює мало. От, власне, і все.
— Ви не помилилися, — сказав Герман. — Я побував у Маркевича того вечора. Між іншим, щоб дізнатися вашу адресу…
— Ось як… — мовив Лозинський.
Герман оглянув кімнату:
— Ви що, живете самі?
— Не відходьмо від теми, — прохолодно відповів Лозинський.
Герман розповів усе, що з ним сталося, починаючи з результату анонімного тесту на ВІЛ. Лозинський часто кривився від гострих, як зубний біль, резонуючих частот його голосу.
Незважаючи на несподівану симпатію до хірурга, Герман ні на мить не допускав, що залишить його живим. Він ледь стримував бажання обірвати розмову й роздерти свого візаві на криваві шматки, розпороти йому живіт і засунути набиті гівном і наполовину перевареною їжею кишки в його агонізуючу горлянку…
ebooksa