— Однак… — нарешті, після довгої паузи мовив доктор, продовжуючи розглядати Германа, мов рідкісний експонат аномального зародка, заспиртованого у банці.
— Однак… — луною відгукнувся Герман. Лозинський укотре скривився від звучання його голосу й, не відриваючи очей від гостя, сказав, ніби коментуючи:
— І все… усе-таки переді мною
Герман промовчав.
Погляд Лозинського безупинно розглядав тіло Германа.
— Перш, ніж ви мене вб’єте… я можу вас про щось запитати? — І, не чекаючи відповіді, продовжив: — По-перше, що з вами сталось і яким чином ви досі живі? По-друге…
«Невже йому справді байдуже, прикінчу я його чи ні?» — здивувалося перше Я.
— По-друге, як саме ви збираєтеся мене Вбити? Відірвете кінцівки? Розтрощите череп? Чи ще якось? Я не сумніваюся, що ви це можете… Я, мабуть, і оком не мигну, як це станеться, — Лозинський криво посміхнувся.
— Це зовсім не смішно, Лозинський! — різко відповів Герман.
— Що?! — обличчя лікаря витягнулось, але на ньому, як і раніше, не було й тіні страху. — Чорт… Отже, ви мене знаєте… й опинилися тут не випадково? — він опустив очі й потер перенісся великим і вказівним пальцями. — А я думав… Ну так —
— Ви на диво проникливі.
— Стривайте, це означає… що колись я припустився серйозної помилки як лікар, так? З вами? Господи, але ж це неможливо! Гляньте на себе!..
Він запнувся, дивлячись на гостя, наче побачив його тільки тепер.
— Послухайте, — хірург знову взяв себе в руки. — Ви мене звинувачуєте… все ж
Він підсунув стілець і вказав Германові:
— Давайте сядемо й поговоримо. Звичайно, я надто довго займався лікарською практикою, щоб заявляти, що моя совість кристально чиста. Однак… у
Лікар підсунув собі інший стілець, мимоходом глянув на Германа й сів.
— Я ж сказав: потім — хоч четвертуйте мене. Але з’ясувати ці обставини — моє право, чорт забирай! Я присвятив порятунку людей — хоч би як пафосно це звучало — все життя… Ви навіть не уявляєте, наскільки ваше звинувачення…
— Добре, — кивнув Герман несподівано для себе самого, але продовжував стояти.