Донор для небіжчика

— Однак… — нарешті, після довгої паузи мовив доктор, продовжуючи розглядати Германа, мов рідкісний експонат аномального зародка, заспиртованого у банці.

— Однак… — луною відгукнувся Герман. Лозинський укотре скривився від звучання його голосу й, не відриваючи очей від гостя, сказав, ніби коментуючи:

— І все… усе-таки переді мною жива людина… Не нормальна… змінена, але людина…

Герман промовчав.

Погляд Лозинського безупинно розглядав тіло Германа.

— Перш, ніж ви мене вб’єте… я можу вас про щось запитати? — І, не чекаючи відповіді, продовжив: — По-перше, що з вами сталось і яким чином ви досі живі? По-друге…

«Невже йому справді байдуже, прикінчу я його чи ні?» — здивувалося перше Я.

Не вір йому, він просто морочить тобі голову!..

— По-друге, як саме ви збираєтеся мене Вбити? Відірвете кінцівки? Розтрощите череп? Чи ще якось? Я не сумніваюся, що ви це можете… Я, мабуть, і оком не мигну, як це станеться, — Лозинський криво посміхнувся.

— Це зовсім не смішно, Лозинський! — різко відповів Герман.

— Що?! — обличчя лікаря витягнулось, але на ньому, як і раніше, не було й тіні страху. — Чорт… Отже, ви мене знаєте… й опинилися тут не випадково? — він опустив очі й потер перенісся великим і вказівним пальцями. — А я думав… Ну так — добрий лікар… Отже, вам потрібний саме я? — Лозинський глянув на Германа.

— Ви на диво проникливі.

— Стривайте, це означає… що колись я припустився серйозної помилки як лікар, так? З вами? Господи, але ж це неможливо! Гляньте на себе!..

Він запнувся, дивлячись на гостя, наче побачив його тільки тепер.

— Послухайте, — хірург знову взяв себе в руки. — Ви мене звинувачуєте… все ж поясніть. А потім робіть, що захочете. Я… — голос Лозинського зазвучав упевненіше. — Я багато разів бачив смерть — ні, не на операційному столі, я маю на увазі — свою смерть. На війні. І жодного разу не тікав від неї, хоч і був значно молодшим, — тому й не збираюся робити цього тепер. Тим більше, втекти від вас…

Він підсунув стілець і вказав Германові:

— Давайте сядемо й поговоримо. Звичайно, я надто довго займався лікарською практикою, щоб заявляти, що моя совість кристально чиста. Однак… у вашому випадку я навіть не уявляю, якою могла бути помилка! Швидше, це нагадує якийсь нелюдський експеримент чи дивовижну мутацію, але я ніколи не займався такими речами… Поясніть мені, зрештою!

Лікар підсунув собі інший стілець, мимоходом глянув на Германа й сів.

— Я ж сказав: потім — хоч четвертуйте мене. Але з’ясувати ці обставини — моє право, чорт забирай! Я присвятив порятунку людей — хоч би як пафосно це звучало — все життя… Ви навіть не уявляєте, наскільки ваше звинувачення…

— Добре, — кивнув Герман несподівано для себе самого, але продовжував стояти.