Ганнібал

Мейсонові уявлялося, що доктор Лектер — то кінцевий результат усіх його пошуків і витрат, що він сяє в темряві, наче пробірки в лабораторії мадам Кюрі. Йому уявлялося, що свині з’їдять доктора, а потім підуть спати в ліс, і їхні черева світитимуться в темряві, наче лампочки.

Був вечір п’ятниці, майже стемніло. Прислуга вже пішла додому. Жоден працівник ферми не бачив, як прибув фургон, бо сардинці заїхали не через головні ворота, а з пожежної дороги, що пролягала через національний заповідник і виконувала роль службового проїзду для Верджерів. Шериф зі своєю командою вже завершили поверховий огляд ферми й поїхали задовго до того, як фургон зупинився біля сараю. Тепер на фермі «Мускусний щур» лишалися тільки охоронці на головних воротах і невелика група найнадійніших людей.

Корделл поки сидів на своєму посту в ігровій кімнаті — опівночі його замінить інший медбрат. Марґо та помічник шерифа Мольї, який почепив поліцейський жетон, аби задурити голову шерифу, перебували в кімнаті Мейсона, а команда професійних викрадачів поралася в сараї.

До вечора неділі все завершиться, речові докази згорять чи перетравляться в кишках шістнадцяти свиней. Мейсон вирішив, що згодує вугрові якийсь делікатес із доктора Лектера, наприклад ніс. І тоді Мейсон ще багато років зможе спостерігати за цією навіженою стрічкою, що безперестанку виписуватиме в акваріумі вісімку, і він знатиме, що цей знак нескінченості матиме тільки одне тлумачення — Лектер мертвий, назавжди, назавжди.

Водночас Мейсон розумів, що повністю отримати бажаний результат буває небезпечно. Що він робитиме, коли вб’є доктора Лектера? Можна буде розорити ще кілька сирітських будинків, помучити ще кількох дітей. Можна буде пити мартіні з їхніми сльозами. Але що ще зможе принести йому таке велике, гостре задоволення?

Проте не треба бути дурнем і псувати цей прекрасний час страхами про майбутнє. Мейсон почекав, поки рідина зволожить око, поки лінза проясниться, а тоді дмухнув у трубочку: тепер він будь-якої миті, коли забажає, зможе подивитися на монітор і побачити свою винагороду…

Розділ 82

У збруярні в сараї Мейсона пахне багаттям, розведеним на вугіллі, там чути непозбутні запахи тварин і людей. Відблиски вогню танцюють на довгому черепі Стрімкої Тіні. Порожні, мов Провидіння, очі спостерігають за світом з-за шор.

Червоне вугілля в пічці з примусовою тягою розгоряється, палає під шипіння духала, поки Карло нагріває смугу заліза, що вже набула вишневого кольору.

Доктор Ганнібал Лектер висить на стіні під кінським черепом, мов жаский запрестольний образ. Прямі руки випростано в обидва боки, тіло надійно прив’язане мотузкою до товстого дубового барка у формі хреста, що його взяли від упряжі для поні. Барок тягнеться вздовж рук доктора, мов ярмо, і кріпиться до стіни клямою, яку власноруч викував Карло. Ноги доктора до підлоги не дістають. Поверх штанів ноги перев’язані, наче шмат м’яса, який скрутили для запікання, багато витків мотузки через рівномірні проміжки, кожен виток зав’язаний на окремий вузол. Жодних ланцюгів чи наручників — ніякого металу, що може ушкодити свиням зуби та відохотити їх від поживи.

Коли залізо в печі нагрівається до білого жару, Карло переносить його кліщами на ковадло й замахується молотом, б’є яскраву смугу, щоб надати їй форму клями. У півтемряві розлітаються червоні іскри, відскакують від грудей Карло, миготять на тлі фігури доктора Ганнібала Лектера, що висить на стіні.

На тонкому металевому триніжку стоїть Мейсонова телекамера, така чужорідна серед старовинних інструментів. Об’єктив вирячився на доктора Лектера. На верстаті — монітор, що наразі не працює.

Карло знову нагріває кляму й спішить надвір, аби прикувати її до вилкового навантажувача, поки вона ще гаряча й гнучка. Під високу стелю сараю злітає звук молота, удар та відлуння — ТУК-тук, ТУК-тук.

На галереї щось шепотить і цвірінькає — це Пʼєро на короткохвильовому приймачі ловить трансляцію футбольного матчу. Його улюблена команда «Кальярі» грає проти ненависного «Ювентуса».

Томмазо сидить у плетеному кріслі, поруч із ним до стіни тулиться рушниця з транквілізатором. Темні очі священика ні на секунду не полишають обличчя доктора Лектера.

Томмазо помічає зміни в нерухомій поставі зв’язаного чоловіка. Зміни ледь помітні, перехід від безтями до неприродного самоконтролю, який можливо вирізнити хіба що за зміною ритму дихання.

Томмазо підводиться з крісла й гукає в сарай:

— Si sta svegliando[139].

Карло повертається до збруярні, оленячий зуб то виринає, то пропадає між його губ. Він несе пару штанин, напханих фруктами, зеленню й курятиною. Він тре штани об тіло доктора Лектера, проходиться під пахвами.

Обережно тримаючи руку подалі від обличчя бранця, він хапає Лектера за волосся й піднімає йому голову.