Ганнібал

Старлінг вважали зниклою, і ніхто не розглядав цю справу як викрадення людини, бо жодна жива душа не бачила, щоб її захопили проти волі. Вона навіть не була агентом на завданні. Старлінг була агентом, якого усунули від виконання службових обов’язків, місцеперебування невідоме. На її транспортний засіб видали орієнтування за номером кузова й номерними знаками, але особливого акценту на особі власника не робили.

У випадку з викраденням людини правоохоронці вживають набагато більше заходів, ніж у справі зникнення. Від подібної класифікації Арделія Мепп так розлютилася, що написала заяву про відставку з Бюро, але потім вирішила, що краще перечекати й працювати всередині системи. Знову й знову Мепп за звичкою заходила на другу половину будинку в пошуках Старлінг.

Інформація у ПЗНЗ на доктора Лектера, а також його справа в Національному центрі інформації про злочинність видалися Мепп до сказу статистичними, всього з кількома цікавими доповненнями: італійська поліція нарешті спромоглася розшукати комп’ютер доктора Лектера — карабінери грали на ньому в «СуперМаріо» в кімнаті відпочинку. Пристрій знищив усі дані, щойно слідчі торкнулися першої клавіші.

З моменту зникнення Старлінг Мепп докучала всім впливовим людям у Бюро, до яких тільки могла дістатися.

Її неодноразові дзвінки Джеку Кроуфорду так і лишилися без відповіді.

Вона зателефонувала у Відділ поведінкової психології, де її повідомили, що Кроуфорд і досі лежить у Меморіальній лікарні Джефферсона з болями в грудях.

Мепп не стала йому туди телефонувати. Кроуфорд був останнім янголом-охоронцем Старлінг у Бюро.

Розділ 94

Старлінг утратила відчуття часу. Днями й ночами точилися розмови. Вона чула, як сама ж говорить щось хвилинами, потім слухала.

Інколи вона сміялася з себе, коли видавала безхитрісні зізнання, від яких за нормальних умов згоріла б від сорому. Речі, які вона розповідала докторові Лектеру, часто дивували її, подекуди видавалися вульгарними як на високі почуття, але вона завжди казала правду. І доктор Лектер також говорив. Тихим, рівним голосом. Він висловлював зацікавленість і заохочення, але ніколи — подив чи осуд.

Він розповів Старлінг про своє дитинство, про Мішу.

Інколи перед початком бесіди вони разом дивилися на якийсь яскравий предмет, майже завжди в кімнаті було єдине джерело світла. Зо дня в день блискучі предмети змінювалися.

Сьогодні вони почали з сонячного відблиску на стінці чайника, але з плином розмови доктор Лектер, здавалося, відчув, що в її свідомості відкрилася нова незвідана галерея. Може, він розчув, як по той бік стіни б’ються тролі. Він замінив чайник сріблястою пряжкою від пояса.

— Це ж таткова, — сказала Старлінг і заплескала в долоні, мов дитя.

— Так, — сказав доктор Лектер. — Кларіс, ти не хочеш поговорити зі своїм батьком? Він тут. Хочеш із ним поговорити?

— Татко прийшов! Ура! Гаразд!

Доктор Лектер поклав руки на голову Старлінг, долонями на скроневі частки, які могли забезпечити її всіма татусями, яких вона тільки захоче. Лектер глибоко, дуже глибо зазирнув їй у вічі.

— Я знаю, що вам краще поговорити сам на сам. Зараз я піду. Можеш дивитися на пряжку й за кілька хвилин почуєш, як він стукає у двері. Гаразд?

— Так! Супер!

— Добре. Просто кілька хвилин треба зачекати.