Ганнібал

Легкий укол, Старлінг навіть не поглянула вниз, і доктор Лектер пішов.

Вона дивилася на пряжку, коли пролунав стук, два чіткі удари, і зайшов її батько — такий, яким вона його пам’ятала, високий у дверному прорізі, з капелюхом у руках, волосся пригладжене водою, як він завжди сідав до вечері.

— Привіт, крихітко! О котрій ви тут їсте?

Він двадцять п’ять років не обіймав її, із самої своєї смерті, але коли притис до грудей, то й кнопки-застібки на сорочці відчувалися так само, він пахнув милом і тютюном, вона впізнала биття його великого серця.

— Привіт-привіт, крихітко! Ти що, впала? — спитав він так само, як питав колись давно, допомагаючи підвестися на ноги, коли вона впала, на слабо прокатавшись на козі по подвір’ю. — Непогано трималася, поки та не почала задком вихляти. Ходімо на кухню, подивимося, що там у нас є.

Дві речі на столі в просторій кухні її дитинства: целофановий пакет зі «Сніжками»[153] і сумка апельсинів.

Батько Старлінг розкрив свій краплевидний ніж «барлоу» з відламаним кінчиком леза й почистив пару апельсинів, скидаючи спіральні обрізки на стіл. Вони сиділи на кухонних стільцях зі спинками на поперечках, і він різав помаранчі на чверті, даючи одну по черзі то Старлінг, то собі. Вона випльовувала насіння в руки, потім опускала їх на коліна. Він витягнувся на стільці на весь свій великий зріст, як колись Джон Бріґем.

Батько жував переважно на один бік, на одному з середніх різців стояла коронка зі світлого металу — так робили в армії сорокових років. Зуб зблискував, як батько сміявся. Вони з’їли по два апельсини й одній «сніжці» та переповіли кілька жартів про «тук-тук»[154]. Старлінг уже забула пружний і приємний на смак зефір під кокосовою стружкою. Кухня розчинилась, і вони стали говорити як дорослі.

— Як ся маєш, крихітко? — то було серйозне питання.

— На мене на роботі наїжджають.

— Знаю про те. Придворний натовп, пундику. Такої ницої команди ще… ще й світ не бачив. Жодної невинної людини ти не підстрелила.

— Хочеться вірити. Річ в іншому.

— Ти про це брехала?

— Ні, сер.

— Ти врятувала того малого.

— Живий-здоровий вийшов.

— Я цим дуже пишаюся.

— Дякую, сер.

— Пундику, мені час іти. Ми ще поговоримо.

— А ти не можеш лишитися?