Ганнібал

Доктор Лектер переніс тацю з кухонної шафи на стіл біля свого обіднього накриття, підкотив ближче візочок із начинням. Ось його сковорідки, пальники та спеції в маленьких скляних баночках.

Він запалив вогонь і кинув у сковорідку fait-tout добрячий шмат вершкового масла з французької Шаранти, а тоді взявся його розмішувати й витоплювати, аби вершковий жир набув коричневого кольору й утворився beurre-noisette[158]. Коли воно стало брунатним, мов ліщина, доктор переставив сковорідку на триніжок.

Він усміхнувся до Старлінг, показавши напрочуд білі зуби.

— Кларіс, ти пам’ятаєш, що я казав тобі про приємні та неприємні ремарки, про фрази, які в певному контексті можна сприймати з гумором?

— Масло пахне пречудово. Так, пам’ятаю.

— А пам’ятаєш, кого ти бачила в дзеркалі, якою непереможною була та жінка?

— Докторе Лектер, якщо не заперечуєте, то мушу зауважити, що наша розмова починає нагадувати діалоги Діка і Джейн[159]. Я все прекрасно пам’ятаю.

— Добре. На першу страву до нас приєднається містер Крендлер.

Доктор Лектер прибрав зі стола величезну ікебану й переставив її на кухонну шафу.

Заступник помічника Генерального прокурора Пол Крендлер власною персоною сидів за столом на міцному дубовому кріслі. Крендлер широко розплющив очі та роззирнувся.

На ньому була спортивна головна пов’язка й гарний похоронний смокінг зі вшитою сорочкою і краваткою. Костюм був розрізаний на спині, і доктор Лектер зміг заправити по боках тканину так, аби вона прикривала довгі смуги липкої стрічки, якою Крендлер був прив’язаний до сидіння.

Очі Старлінг трохи звузилися, губи майже непомітно стулились — інколи її обличчя набувало такого виразу на стрільбищі.

Тепер доктор Лектер узяв із шафи срібні щипці й відліпив із рота Крендлера скотч.

— І знову доброго вечора, містере Крендлер.

— Доброго вечора.

Крендлер наче був не при собі. На столі перед ним стояла маленька супниця.

— Не бажаєте привітатися з міс Старлінг?

— Привіт, Старлінг, — пожвавішав Крендлер. — Завжди хотів подивитися, як ти їси.

Старлінг оцінювала його здаля, споглядала як те мудре, старе люстро.

— Вітаю, містере Крендлер, — промовила вона й перевела погляд на доктора Лектера, який чаклував над сковорідками: — Як ви так його піймали?