Він сухо каже матері:
— Різниця полягає в тому, що той, хто забрав дитину, знав, що вона в будинку сама.
Батьки перезирнулися між собою.
— Але цього ніхто не знав, — шепоче мати.
— Звісно, — додає Ресбак, — її могли забрати, і якби ви міцно спали поряд у спальні. Ми не можемо знати напевне.
Батькам простіше думати, що це сталося не тому, що вони лишили дитину без догляду. Що це могло статися й за інших обставин.
Ресбак питає:
— А ви завжди лишаєте двері гаража ось так відчиненими?
Чоловік відповідає:
— Інколи.
— І на ніч не замикаєте? Щоб вас не пограбували?
— Ми не тримаємо в гаражі нічого цінного, — каже чоловік.
— Якщо машина всередині, то ми зазвичай замикаємо двері, а так там майже нічого немає. Весь мій інструмент — у підвалі. Тут хороший район, але тут постійно вдираються в гаражі, то який сенс їх замикати?
Ресбак киває. Потім запитує:
— А яка у вас машина?
— «Ауді», — каже Марко. — А що?
— Хочу поглянути. Можна мені ключі? — запитує Ресбак. Марко з Анною спантеличено дивляться одне на одного. Тоді Марко встає, йде до приставного столика біля вхідних дверей та бере з вазочки пронизку з ключами. Він мовчки передає їх детективу та знов сідає на канапу.
— Дякую, — каже Ресбак. Потім нахилився вперед і вимовив із притиском, карбуючи кожен звук: — Ми з’ясуємо, хто це зробив.
Вони дивляться йому у вічі — обличчя матері розпливлося від плачу, очі батька припухлі й червоні від випивки та переживань, обличчя одутле.
Ресбак киває Дженнінґзу, і разом вони йдуть надвір оглянути машину. Подружжя мовчки сидить на канапі, проводжаючи їх поглядом.
ebooksa