— Де в цей час була дитина? — питає детектив.
Марко не відповідає. Йому не хочеться казати.
Анна, зібравшись, відповідає за нього, її обличчям течуть сльози:
— Ми залишили її тут, у ліжечку з радіонянею. — Вона дивиться на детектива, очікуючи реакції «Які жахливі батьки!», але він не проявляє жодних емоцій.
— Радіоняня була увімкнена, і ми постійно перевіряли, чи все добре. Щопівгодини. — Вона кидає погляд на Марко. — Ми ніколи б не могли подумати… — та вона не може закінчити речення. Вона затуляє рота рукою, притискаючи пальці до губ.
— Коли востаннє ви ходили до неї? — запитує детектив, дістаючи маленького записника із внутрішньої кишені піджака.
— Я ходила до неї опівночі, — каже Анна. — Я запам’ятала час. Ми ходили до неї щопівгодини, і тоді була моя черга. З нею все було гаразд. Вона спала.
— Я знову пішов до неї о пів на першу, — сказав Марко.
— Ви абсолютно впевнені, що правильно пам’ятаєте час?
Марко кивнув і втупився в підлогу.
— І то була остання перевірка перед тим, як ви повернулися додому?
— Так, — каже Марко, зводячи очі на детектива, нервово торсаючи рукою своє темне волосся. — Я ходив до неї о пів на першу ночі. То була моя черга. Ми дотримувалися графіка.
Анна кивнула.
— Скільки ви випили того вечора? — запитує Марко детектив.
Марко червоніє.
— У них була невеличка вечірка, у сусідів за стіною. Я випив кілька келихів, — визнає він.
Детектив повертається до Анни.
— А ви щось пили в гостях, місіс Конті?
Її обличчя горить. Матерям, які годують грудьми, пити не можна. Їй хочеться збрехати.
— Я пила вино за вечерею. Не знаю, скільки саме я випила, — сказала вона. — То було застілля.