Марко мовчить.
— Ви згодні з цим? — перепитує Ресбак.
— Напевне, — відповідає Марко.
— Ви сказали, що минулої ночі на подвір’ї між пів на першу і першою, коли ви разом повернулися всередину, ви нічого не бачили й не чули.
Марко опускає голову, не дивлячись на детектива. Він знає, до чого той хилить. Він починає пітніти.
— Ви сказали, — і тут детектив переглядає свого записника, — ви сказали, що не звернули уваги. А чому ви не звернули уваги?
Що, в біса, йому робити? Він знає, куди править детектив. Марко мовчить, як боягуз. Але він відчуває, як кров пульсує у вені на скроні, й думає про те, чи помітив це детектив.
— Синтія каже, що ви наблизилися до неї, що ви її домагалися на подвір’ї.
— Що? Ні, такого не було, — Марко різко підіймає голову й дивиться на детектива.
Детектив знову переглядає записника, гортає сторінки.
— Вона каже, що ви гладили її пальцями по ногах, поцілували її, посадили собі на коліна. Вона сказала, що ви були дуже наполегливим, що ви захопилися.
— Це неправда!
— Що неправда? Ви її не цілували? Чи ви не захопилися?
— Ні! Тобто я її не чіпав, це вона до мене чіплялася.
Марко відчуває, що розчервонівся, він розлючений на себе. Детектив мовчить. Марко затинається, квапливо підбираючи слова, щоб захистити себе, постійно повторюючи про себе:
— Все було не так, — наполягає Марко. — Це вона все почала.
Він зіщулюється від того, наскільки по-дитячому це звучить. Він вдихає, щоб заспокоїтися.
— Вона підійшла до мене. Я пам’ятаю, як вона підійшла й сіла мені на коліна. Я сказав, що їй не можна тут сидіти, і намагався її відштовхнути. Але вона взяла мою руку й поклала собі під спідницю. На ній була така довга сукня із розрізом збоку.
Марко вкривається потом, усвідомлюючи, як це звучить. Він намагається розслабитися. Переконати себе в тому, що, яким би покидьком не вважав його детектив, у нього немає жодних причин думати, ніби це якось пов’язано з Корою.
—
ebooksa