Подружжя по сусідству

22
18
20
22
24
26
28
30

Якщо викрадач існує, — думає собі Ресбак, — то, напевне, уже дав би про себе знати. Можливо, ніхто й ніколи не зателефонує. Можливо, батьки вбили немовля, а позбутися тіла їм допомогли, і все це — усього лише вишукана шарада, щоб відвести від себе підозри про вбивство.

Проблема в тому, що Ресбак дістав перелік їхніх телефонних дзвінків — з мобільних телефонів і зі стаціонарних, і після шостої вечора ніхто з них нікому не дзвонив, окрім як у 911.

Це означає, що якщо вони це зробили, то не спонтанно. Можливо, усе було давно сплановано й вони заздалегідь домовилися про те, що хтось чекатиме на них у гаражі. Чи, можливо, вони користувалися таємним мобільним із передплаченими послугами. Поліція його не знайшла, та це не означає, що його не існує. Якщо з тілом їм допомагали, то вони мали комусь телефонувати.

Телефон задзвонив ще кілька разів. Їм казали, що вони вбивці й досить уже дурити поліцію. Їм радили молитися. Їм пропонували психологічну підтримку — платну. Але ті, хто забрали Кору, не телефонували.

Нарешті Анна й Марко підіймаються нагору до спальні. Ні він, ні вона не спали протягом останніх двадцяти чотирьох годин, і попереднього дня теж. Анна намагалася лягти, але не змогла заснути. Натомість вона уявляє Кору й ніяк не повірить, що не може торкнутися своєї дитини і що не знає, чи все з нею гаразд.

Анна та Марко лежать разом на ліжку в одязі, готові зірватися й побігти, якщо телефон задзеленчить. Лежачи в обіймах одне одного, вони перешіптуються.

— Я б хотіла поговорити з доктором Лумсден, — каже Анна.

Марко притягає її до себе. Він не знає, що сказати. Доктор Лумсден поїхала до Європи, на два тижні. Сеанси Анни скасовано.

— Я знаю, — шепоче Марко.

Анна шепоче у відповідь:

— Вона сказала, що я можу поговорити з лікарем, який її заміняє. Може, так і варто зробити.

Марко розмірковує. Він стурбований її станом. Він хвилюється, що якщо це триватиме надто довго, в неї може насправді поїхати глузд. Вона завжди була вразлива, стикаючись зі стресом.

— Не знаю, маленька, — каже Марко. — Як ти підеш до психіатра, коли тут стільки репортерів?

— Не знаю, — мляво відповідає Анна. Вона також не хоче, щоб репортери проводжали її до кабінету психіатра. Вона боїться, що преса дізнається про її післяпологову депресію. Поки що про це відомо тільки Марко, мамі, психіатру та фармацевтові. І, звісно, поліції, яка обшукала будинок одразу після зникнення дитини й знайшла слоїк із пігулками.

Якби вона не спостерігалася у психіатрії, чи так само поліція кружляла б тепер довкола них, наче зграя вовків? Можливо, ні. Це через неї підозра впала на них. Якщо тільки не тому, що вони лишили дитину вдома саму. Це вже провина Марко. Отже, вони обоє винні.

Анна лежить у ліжку, пригадуючи, що відчувала, притискаючи до себе своє маля, тримаючи на руках свою крихітну теплу дівчинку в самому підгузку, своє немовля, що пахне молоком і чистотою. Вона пам’ятає прекрасну посмішку Кори, гарненький кучерик, що спадав їй на лоба, як у дівчинки з тієї дитячої пісеньки. Вони з Марко часто про це жартували.

Була собі маленька дівчинка

З маленьким кучериком,

Що спадав на середину лоба,

І коли вона поводилася добре,